Серця, обпалені війною

 


За матеріалами книги “Серця, обпалені війною”, виданої до 65-річчя Перемоги. Упорядник Гончарова Т.І.

Інформація про бої на території Ізюмського району

 


За матеріалами книги “Серця, обпалені війною”, виданої до 65-річчя Перемоги. Упорядник Гончарова Т.І.

Інформація про бої на території Ізюмського району

 

Споглядаючи з пагорбів мирні ниви і ліси Ізюмщини, мальовничий краєвид, який розкинувся на обох берегах Сіверського Дінця, мимоволі зачаровуєшся його надзвичайноюкрасою та величчю. І тяжко уявити цю квітучу землю, зриту гусеницями сотень повзучих по ній танків, в полум’ї тисяч страшних вибухів, під чорним від непроглядного диму небом. Земля Ізюмщини неодноразово випробувала на собі весь тягар воєнних лихоліть. З часів татарської навали, козацької слави, гусарської доблесті наші земляки несли нелегку військову службу. Але найстрашніші, найкривавіші вогняні вали пройшлися по нашій землі під час ІІ світової війни. Події тієї війни залишали незгладимий слід в історії краю, увічнювали імена героїв і приносили численні жертви й страждання людям. Нам, нащадкам тих, хто здобував для нас Велику Перемогу, дуже важливо не затьмарити історичну пам’ять про ту війну і донести правду про всі її битви до майбутніх поколінь.Про початок Великої Вітчизняної війни жителі Ізюмщини дізнались з урядового повідомлення, яке прозвучало опівдні 22 червня 1941 року. В той же день десятки жителів міста і району подали заяви до військкомату з проханням направити їх на фронт. 26 червня було сформовано перший загін добровольців. Всього ж захищати рідну землю з міста і району пішло 10399 чоловік. Влітку 1941 року в Ізюмі було створено винищувальний батальйон, командиром якого призначено начальника районного відділу міліції В.С. Рубцова, комісаром – секретаря Ізюмського міськкому партії А.Я. Васильєва. Його бійці охороняли важливі об’єкти в місті. Фашисти намагались повітряними десантами захопити Ізюм. Однак зробити їм це не вдалося: бійці батальйону знешкодили парашутистів. В жовтні батальйон влився до складу 255-ї стрілецької дивізії. Особливо відзначився його особовий склад навесні 1942 року в наступальних боях за села Довгеньке і Андріївку, місто Барвінкове. 25 жовтня 1941 року лінія фронту впритул наблизилась до Ізюма. Спочатку наші війська залишили місто, але німці несподівано отримали наказ зупинитись на лінії Піски – Гончарівка – Сніжківка – Ковалівка – Топольське. Ось як описує події того часу колишній командир батальйону 973-го стрілецького полку 270-ї стрілецької дивізії під командуванням генерала Кутліна Ропотов: «23 жовтня дивізія відійшла за Сіверський Донець. Одержавши поповнення, вона зайняла стійку оборону, маючи центром оборони м. Ізюм. Особливо сильні бої були на правобережній частині міста за гору Крем’янець. Однак усі атаки гітлерівців було відбито. Скориставшись тим, що Сіверський Донець покрився льодом, противник форсував річку і зайняв село Червоний Шахтар. Нашим військам довелось залишити лівобережні приміські райони Ізюма – Гончарівку та Піски. Однак далі ворог, як він до цього не прагнув, не пройшов». Хоробро билися кутлінці на ізюмській землі. Саме під Ізюмом тоді відбувся рукопашний бій, в якому 160 бійців 3-го батальйону 977-го стрілецького полку під командуванням капітана А.Орлова зуміли знищити чотириста гітлерівців. Наші втрати – 39 чоловік. Таким чином, за життя одного нашого бійця фашисти розплатились понад десятьма своїми життями. Згадує Лембик В.П., жителька с. Глинське: «Відступаючи, наші війська спалили село. Була така лінія – щоб у загарбників «горіла земля під ногами». Але горіли наші хати, щоб німцям не було де зупинитись. Нам залишили декілька хат, але, звичайно, всі там не могли розміститись. Тому люди почали обживати льохи. Найбільшим був колгоспний льох. Там розмістилось багато люду. То була кара божа. Самі баби з дітьми, ні помитись, ні притулитись. Баби самі зліпили там піч і готували по черзі на ній своїм дітям якусь їжу. Потім кутались по кутках у що в кого було і так рятували своїх дітей». Згадує Деркач М.П., у війну житель с.Кам’янка: «Ми жили на східній частині села понад Дінцем. Восени 1941 у нас стояли наші солдати. Німці часто обстрілювали село з гармат. Ми ховалися в погріба по 3-4 сім’ї. Коли наші почали відступати, то підпалили будинки на нашій вулиці. Дув сильний вітер із снігом. Мама тушила хату самотужки. Я відчинив кватирку і випустив кота... Якийсь час нікого в селі не було. Наскакували мадьяри за харчами, але довго в селі не затримувались. Німці увійшли у село зимою на конях. На пагорбі за хатою поставили кулемет і заходилися робити укріплення. Нас відселили у західну частину села. Було дуже голодно. Жили по 5-6 сімей в одній хаті». Про ті ж події згадує Мороз П.С. (1936 р.н.), у війну житель хутора Боброва: «На хутір німці зайшли, ми ще не копали картоплю. Наших в селі не було, тому німці зайшли колоною. Були і на конях, був і один танк. Ми дивились на них з подвір’я, а вони зі сміхом наводили на нас автомати і казали: «Матка, пух-пух». Ми з остраху піднімали руки. Потім мати нас, хлопців, перевдягла у дівчачу одежу, бо ходили чутки, що німці хлопців будуть забирати. На нашому подвір’ї оселився офіцер. З хати нас вигнали жити у сарай разом з конями. Одного разу, поки німців не було в хаті, я заліз на підвіконня з двору і побачив на столі пристрій, який мене дуже зацікавив. То була друкарська машинка. Не знаю, що я їй робив, але скрутив її. На біду, німці повернулись, схватили мене і дуже гнівались за скоєне. Навіть потягли стріляти. Мати дуже плакала. Потім один німець вступився за мене. Пізніше німці пішли і залишилися одні поліцаї. Шкоди мирним жителям було більше від поліцаїв, ніж від німців. Хто не подобався, всіх забирали до табору в Малу Комишуваху. Одного разу збили наш літак, і двоє пілотів викинулися на парашутах. Так їх поліцаї арештували і одвели до табору».В листопаді 1941 р. в місто повернулись радянські частини. Збудували в районі Артемівського лісництва переправу і почали по ночах підтягувати значні сили. В січні 1942 року, розвиваючи успіх радянських військ під Москвою, фронти Південно-Західного напрямку взяли ініціативу бойових дій у свої руки, прорвали смугу укріплень ворога і нанесли йому значних втрат. Ізюм був на вісі головного напрямку наступальних дій та центральним місцем переправ радянських частин через Донець. Головні переправи були зведені в Ізюмі, Червоному Шахтарі, Іванівці. Згадує Лембик Віра Петрівна, 1924 р.н., жителька с. Глинське: «5 грудня 1941 року ми почули постріли і вибухи, які наближалися до нашого села. Як почули «Ура!», зрозуміли, що наступають наші. Так хотілось подивитись, але, відчинивши ляду погреба, я побачила, що у дворі лежить і відстрілюється кулеметник. Потім загорівся наш хлів, а там корова мукає, бо прив’язана. Так і згоріла, бідна. В селі згоріло все, що ще могло горіти. Коли ми вилізли, то були сильно вражені – все село було в трупах: і в наших, і в німецьких. Один дядько, наш родич, сказав, що тут вже нема чого робить і треба їхати в Іванівку. Ми з мамою поїхали з ним. Скільки їхали, стільки й було побитих солдат. І наших, і німецьких, і у воєнній формі, і в гражданській. Бачили перекинуту тачанку з кулеметом і тройкою побитих коней. Біля тачанки лежав вбитий командир в білому кожуху (після того один поліцай все ходив в тому кожуху. Але він своє отримав...). По дорозі заїхали до скирти набрати соломи, а там наш солдат поранений. Коліно в нього було розбито і руки поморожені. Забрали його з собою. Дорогою він нам доповідав, звідки він родом і що у нього вдома залишилось двоє дітей. На жаль, того нічого не запам’ятала. Пораненого дядько забрав із собою. А ми пожили в Іванівці, помикались та й подалися назад в Глинське. В погребі там у нас ще залишались харчі. Так в погребі ми облаштувались і жили далі...». В с. Червоний Оскіл на могилі наших воїнів часів Великої Вітчизняної війни стоїть радянський легкий танк Т-70.

 

Згадують жителі села, ветерани війни, брати Григорій і Олексій Мирошниченки: «В грудні 1941 р. було дуже багато снігу. Ми увесь день чистили дорогу з Ізюма, бо по ній рухались колони військ і автомашин. Коли увечері повернулись додому, то по всій нашій вулиці, що під лісом, і на нашому подвір’ї стояли танки Т-70. Залізничний міст через Оскіл біля Букіно було розбито. Танки вивантажили в лісі з ешелону, і вони прийшли в село своїм ходом. В нашій хаті оселились з 5 екіпажів – молоді, веселі хлопці. Мати на всіх готувала їжу, їли всі разом. Ми дуже з ними здружилися. Стояли вони в нас більше місяця, чистили зброю, готувалися до наступу. Танки весь цей час тримали у повній бойовій готовності. Мороз був тоді дуже сильний, тому танкісти цілодобово прогрівали двигуни своїх машин, щоб не захололи. В січні танкісти разом з кіннотою пішли у наступ. З бою повернувся лише один танкіст, пішки. Прізвище його було Кучкін, родом з Білорусії. Він був такий засмучений, що декілька днів взагалі не розмовляв. Потім розповів, що «все хлопцы погибли», легкі танки на бензині горіли, як свічки. Коли танк загорівся, він встиг вилізти у нижній люк і сховатися у ярку. Куди тепер іти, не знає. Та згодом у село знову зайшла наша танкова частина на важких «КВ», і він пішов з ними. Пізніше ми бачили два танки «КВ» після бою. На їхніх башнях не було живого місця від вм’ятин ворожих снарядів. Деякі снаряди так і стирчали в броні, така вона була в’язка». Згадує Деркач М.П., у війну житель с. Кам’янка: «В січні 1942 здійнявся сильний артобстріл села. Потім наша піхота пішла в атаку із-за Дінця. Німці запекло оборонялись і не відступали. Їх кулемети довго стріляли з укріплень на висотах східної частини села, доки наші їх не перебили. На схилах до Дінця було дуже багато побитих наших солдат. Там німецькі кулеметні точки мали дуже вигідну позицію і прострілювали аж за річку. В селі теж було багато побитих: і наших, і німців. Наших ми відрізняли, бо вони всі були стрижені, а німці з чубами. Німців не ховали, казали, що їм тут землі немає. Так їх чуби і крутив вітер всю зиму. Навесні їх прив’язували до корів по 2-3 чоловіки і відтягували у поле. Наших солдатів поховали на колгоспному дворі у двох великих силосних ямах. Мороз тоді був великий і снігу з метр. Рити землю було неможливо. Силосні ями були повні трупами вщент. На тому місці зараз стоять нові будинки. Люди того не знають... Після визволення через село йшли колони наших військ, в основному піхота. Але була і кавалерія – браві хлопці-козаки».18 січня 1942 року були звільнені Довгеньке, Кам’янка та Мала Комишуваха, 20 січня – Гончарівка, Сніжківка та Червоний Шахтар. На правому березі Сіверського Дінця утворився так званий Ізюм-Барвінківський виступ завглибшки 90 і завширшки 110 км, який позбавив окупантів важливої залізничної магістралі «Харків-Донбас» і ніс загрозу усьому Донбаському угрупованню гітлерівців. Одночасно наші війська мали досить вигідне становище для продовження наступу на Харків. І тільки нестача резервів не дозволила повністю використати ситуацію на свою користь. В той же час німецькі війська, утримуючи райони Балаклії та Слов’янська, займали також вигідну позицію, що дозволяла завдати удару по частинах Червоної Армії, які заглибилися у виступ. Розглядаючи можливі наміри гітлерівського командування навесні 1942 року, Ставка Верховного Головнокомандувача радянських військ прийшла до хибного висновку, що, незважаючи на значну поразку противника під Москвою, головні свої операції загарбники розгорнуть знову на московському напрямку. Значною мірою це було зумовлено донесеннями керівництва Південно-Західного напряму (командуючий – Маршал Радянського Союзу С.К. Тимошенко, член Військової ради – М.С. Хрущов, начальник штабу – генерал І.X. Баграмян), які вважали, що наші війська на півдні в змозі розгромити супротивне угруповання ворога, визволити Харків і цим створити умови для повного визволення Донбасу. Завдання військ наступу полягало в тому, щоб завдати удару по Харківському угрупованню ворога з двох боків: головний з Ізюм-Барвінківського виступу і допоміжний з району Старого Салтова – Вовчанська. З’єднатись ударні угруповання мали на захід від Харкова, взявши в оточення 6 армію вермахту під командуванням Паульса. Всього до участі в операції готувались 23 стрілецькі, 6 кавалерійських дивізій, 4 мото-стрілецькі бригади при підтримці близько 1000 танків і 2860 гармат. Допомогу з повітря мали забезпечити близько 700 літаків. Генштаб вважав передчасним проведення широкомасштабної наступальної операції, але 10 квітня 1942 р. Й. Сталін затвердив план наступальних д ій наших військ у районі Харкова. А за п’ять діб до того Гітлер підписав директиву № 41 – план нової воєнної кампанії на Східному фронті. У ній визначалися першочергові завдання вермахту в напрямку Воронежа, Дону, захоплення важливих ек ономічних центрів, передусім, нафтових багатств Кавказу.В директиві Гітлера вказувалось на обов’язковість знищення угруповання радянських військ на Ізюм-Барвінківському виступі. Операція отримала кодову назву «Фридерікус-1» і була призначена на 18 травня 1942 року.

 

Отже, навесні 1942-го на ізюмській землі зіткнулися стратегічні задуми радянського та гітлерівського командувань, кожне з яких мало намір схилити шальки терезів ІІ світової війни на свою користь.Вранці 12 травня, випередивши на шість діб запланований противником наступ, радянські воїни почали штурм ворожих позицій.Повітря здригалося від гулу бомбардувальників. Хвиля за хвилею линули вони на ворога, знищуючи його опорні пункти, скупчення піхоти й техніки. Моральний дух наших воїнів був високим, адже вони йшли визволяти свою землю. «Ознайомившись із даними про склад сил і засобів, залучених до наступу, я відчував приплив великої радості. Вперше з початку Великої Вітчизняної війни ми розпочали наступальну операцію, в якій переважали противника по чисельності в живій силі, по кількості артилерії і танків, не поступалися йому в авіації. Ніколи раніше не було на нашому фронті такої кількості танків, безпосередньої підтримки піхоти... Всі жили очікуванням завдати ворогові нищівного удару. І коли, нарешті, в частинах було зачитано наказ про наступ, він був сприйнятий з захопленням і піднесенням», – згадував учасник битви генерал К.С. Москаленко.До складу ударного угруповання, яке наступало з Ізюм-Барвінківського виступу в північно-західному напрямку, входили: 6 армія під командуванням генерал-лейтенанта А.М. Городнянського (8 стрілецьких дивізій, 4 танкові бригади, 2 танкові корпуси, 14 артилерійських полків), армійська група генералм айора Л.В. Бобкіна (2 стрілецькі дивізії, 1 танкова бригада, 1 кавалерійський корпус). Оборону ударного угруповання забезпечувала 57 армія генерал-лейтенанта К.П. Подласа на західному фасі і 9 армія генерал-майора М.Ф.Харитонова на південному фасі Ізюм-Барвінківського виступу. До вечора 12 травня глибина прориву наших військ досягла 15 км. Вже наступного дня її було розширено до 55 км, а його глибина досягла 50 км.Про гостру й доволі небезпечну для гітлерівців ситуацію, що склалася під Харковом у травні 1942-го, свідчать зізнання багатьох гітлерівських генералів, зроблені ними після війни. На початку операції радянські війська домоглись певного успіху. На багатьох ділянках фронту вони невпинно просувалися вперед, нещадно громили ворога. Великі втрати вермахту підтверджуються свідченнями захоплених у полон гітлерівців. Так, єфрейтори Віллі Фаб’ян та Ерік Дютц розповіли, що їхній 228-й полк 101-ї піхотної дивізії зазнав великих втрат. У другій роті, наприклад, лишилось живими всього кілька чоловік. Не випадково саме в цей час на фронті з’явилося чимало так званих «дрюккебергерів» – німецьких солдатів, які всіляко симулювали, намагаючись опинитись подалі від передової. Про це яскраво свідчить, зокрема, перехоплений радянськими бійцями наказ одного гітлерівського генерала. Оцінюючи загальний настрій у військах, він констатує, що є чимало випадків, коли в тилових населених пунктах перебувають солдати, які затримуються тут під різними приводами, аби тільки уникнути участі в боях.Характерний з цього приводу не відправлений додому лист рядового 68-ї піхотної дивізії Ерхарда Бернера, вбитого 27 травня під Ізюмом. Він писав: «Ми знову перейшли в наступ, але нам доводиться важко. Нас заспокоюють, що, мовляв, жертви потрібні заради того, щоб зберегти Німеччину. Не знаю, як іншим, але мені ці жертви не потрібні. Прокляття Гітлерові, який вигадав цю бісову війну».14 травня командуючий німецькою групою армій «Південь» фельдмаршал фон Бок доповідав у штаб сухопутних військ Німеччини, що для виправлення критичного становища під Харковом йому терміново необхідні 3-4 дивізії.Радянські люди вперше дізналися про наступ Червоної Армії під Харковом 17 травня із вечірнього повідомлення Радінформбюро. Підсумки боїв з 12 по 16 травня вселяли надію. Війська просунулися на 30-60 км і визволили 300 населених пунктів, захопили в полон понад 1200 німецьких солдатів і офіцерів, а також неабиякі трофеї, зокрема, 365 гармат, 25 танків, 188 мінометів. За цей час було знищено більш як 12 тисяч гітлерівців, 400 танків, 210 гармат, 147 літаків, понад 700 автомашин.

 

30 травня 1942 року Радінформбюро передало повідомлення, в якому йшлося про жорстокі, виснажливі бої на харківському напрямі, про те, що наші війська виконали завдання, поставлене командуванням. Потім диктор назвав цифри втрат радянських військ. Тільки тих, хто пропав безвісти, було 70 тисяч. Ця цифра викликала тривогу. Як же так? Напередодні те ж радіо передавало, що німці вже знесилені, що вони втратили здатність до активного опору... Це була одна з найтрагічніших звісток з фронту за час війни. Мільйони людей тоді ще не знали: 70 тисяч – то лише частка гіркого підсумку Харківської битви. Не знали вони й про те, що провал наступальної операції під Харковом згодом обернеться новим великим відступом і смертельною небезпекою для країни Рад.Вночі 17 травня на фронті настало коротке затишшя. Виснажені в безперервних боях червоноармійці спали глибоким сном, у штабах складали накази, креслили карти-схеми бойових дій, уточнювали втрати. Ніхто не підозрював, що лишилися лічені години до трагічного повороту подій.Зосередивши перед південним фасом Ізюм-Барвінківського виступу 11 моторизованих дивізій, ворог вирішив скористатись заглибленням найбільш боєздатних радянських частин в оборону Харківського угруповання і завдати удару в тил наступаючим радянським військам. План нападу передбачав навальними ударами з району Слов’янська-Краматорська в напрямках Барвінкового та Довгенького розгромити управління і тили частин, що вели наступ на Харків, форсувати Сіверський Донець у районі Ізюма-Петрівського і в районі Балаклії, замкнути у щільне кільце все угруповання радянських військ на Ізюм-Барвінківському виступі.Розвідка своєчасно визначила зосередження в районі Слов’янська-Краматорська угруповання Клейста. На жаль, командування Південно-Західного фронту не взяло до уваги це тривожне повідомлення. Свідчення полонених, дані авіаційної розвідки в ейфорії вдалих наступальних дій ігнорувались, у вищі штаби не передавалися. Тому фланговий наступ противника на світанку 17 травня виявився цілком несподіваним. О 4 ранку почалася потужна вогнева підготовка. Водночас групи по 30-40 літаків бомбардували штаби дивізій, вузли зв’язку та переправи на Сіверському Дінці. Протягом години не вщухали вибухи снарядів і бомб. Потім з’явилися танки, за ними – мотопіхота. Слідом за першим ешелоном у такому ж порядку вступав у бій другий.Вже на 8 годину ранку противник прорвав оборону 9-ї армії на відстань до10 км. Німецьке командування нарощувало сили й вогневу міць передових груп. Не рахуючись із втратами, гітлерівці прагнули якомога далі прорватися в глибокий тил 57, 6 армій та армійської групи генерал-майора Л.В. Бобкіна.«Авіація противника зруйнувала пункт управління і вузол зв’язку 9-ї армії в Довгенькому. Командуючий і штаб переїхали на командний пункт у Кам’янці, але й звідти прийшлось спішно евакуюватись на лівий берег Сів. Дінця, втративши управління військами», – пізніше згадував генерал К.С. Москаленко.Згадує Деркач М.П., у війну житель Кам’янки: «Ми з хлопцями пасли корів біля Дінця, який дуже розлився того року. І тут раптом почали бігти багато наших солдат. Хто стрибав і плив на той берег, хто шукав якогось плота... Ми перелякались і побігли додому. Над селом в напрямку Ізюма летіло багато німецьких літаків і там скидали бомби. Кидали бомби і в Кам’янці біля річки, де скупчилися наші солдати. Одна бомба впала метрів за 10 від нашої хати. Ми, малі, якраз заховались під ліжком... Скоро прийшли німці і стали фронтом, як восени 1941».Згадує Грицай Б.Я., ветеран війни, житель м. Ізюм: «Я тоді працював на заводі учнем склодува. Ми видували скляні колби для керосинових ламп. 17 травня 1942 року після 13 години зібрався іти додому на обід, як раптом зі сторони Кам’янки на Ізюм налетіли німецькі бомбардувальники. Вони йшли трьома клинами по три літаки і почали скидати бомби. Всі стали тікати в район Іспанського пляжу. Бігли поранені з медсанбату, загорнувшись просто в ковдри, солдати з авторембату, який стояв на території заводу, я теж побіг разом з іншими. Там під деревами ми просиділи весь день і всю ніч, бо нальоти бомбардувальників весь цей час не припинялись. Понад Дінцем зі сторони Кам’янки бігли наші солдати. Казали, що німці наступають. У нас були човни, і вранці ми з хлопцями почали перевозити наших на той берег. Розлив того року був небувалий, вода доходила до будинку, де нині розташована центральна аптека № 79, а з іншого боку аж до Пісок і залізничного вокзалу. Ми з хлопцями вирішили теж тікати на схід в сторону Борової. По дорозі йшло багато люду: і солдат, і цивільних. В Гороховатці на мосту стояв заградзагін, який всіх відступаючих солдат завертав назад на Ізюм. Казали, що німців в Ізюмі немає. Ми теж вирішили повернутись. Біля повороту на Комарівку був польовий аеродром. На наших очах на нього налетіло 9 німецьких літаків і почали його бомбити. Ми скоріше повтікали звідти. Наступного ранку, коли ми саме дійшли до мосту в районі водокачки ІТРЗ, як знову налетіла силасиленна німецьких бомбардувальників, літаків з 30, і почали по черзі пікірувати на міст і район вулиці Первомайської. Ми повтікали у дерева і звідти дивились на те страхіття. Бачили, як одного бомбардувальника було збито. Переправу було знищено, біля берегів було багато побитих машин, кінських підвід, вбитих людей, коней, все було перемішано з землею. Німці вже стояли на Крем’янці в районі м’ясокомбінату. В центральну частину міста не входили».Штаб Південного фронту про удар німецьких військ з боку Слов’янська-Краматорська дізнався лише в другій половині дня 17 травня. І знову тут не виявили належної стурбованості. «Дух оптимізму, на жаль, невиправданий, панував на командному пункті фронту.

 

Як це не дивно, Військова рада фронту не вважала прорив противника небезпечним... Штаб Південно-Західного напрямку не мав уявлення про сили противника, що наступав у смузі 9-ї армії», – згадував генерал К.С. Москаленко. Головком обмежився тим, що передав для підкріплення прорваного флангу кавалерійський корпус (якому довелося вступити в бій з добірними танковими частинами вермахту!) і наказав знищити противника та зайняти попередні позиції. Зранку 18 травня танкові дивізії ворога завдали потужного удару з районів Барвінкового та Довгенького в напрямку Ізюма, прорвали оборону кавалеристів і до 10 години вийшли на південну околицю міста. Протягом усього дня наші війська вели оборонні бої, відбиваючи спроби ворога прорватися на лівий берег Сів.Дінця в районі Ізюма. Не зумівши з ходу здійснити цей намір, німецькі танкові дивізії повернули на захід уздовж правого берега в напрямку Петрівського-Протопопівки.Відрізуючи тили наступаючих радянських вій ськ, гітлерівці йшли напролом. Загроза оточення наростала з кожною годиною. Але наступ на Харків, як не дивно, не зупинявся. Передові частини вже билися під Красноградом, Мерефою, Бірками, Кутузівкою – за 20 км від Харкова. Полковник Вільгельм Адам, який служив у штабі 6-ї армії Паульса, після війни писав, що для гітлерівських військ тут склалося дуже загрозливе становище. Резерви Харківського угруповання були практично вичерпані. І тільки вчасний прорив танків Клейста в тил радянських військ виправив становище. Але, не зрозумівши одразу сили і задумів групи Клейста, радянські війська за крок до успіху самі себе продовжували заганяти в мішок, у пащу ворога.Враховуючи критичне становище, О. Василевський запропонував Верховному Головнокомандуючому припинити Харківську наступальну операцію і розвернути сили південного ударного угруповання проти флангового прориву ворога. Й. Сталін з’ясував по телефону думку Військової ради Південно-Західного фронту. Але й цього разу головком напряму С. Тимошенко дав заспокійливі запевнення. Внаслідок цього ще одна дорогоцінна доба була згаяна.Тільки у другій половині дня 19 травня стало зрозуміло, що радянським арміям на правому березі Сіверського Дінця загрожує цілковите оточення. Лише тоді С.Тимошенко прийняв рішення припинити наступ на Харків, розвернути головні сили ударного угруповання і організувати відсіч ворогові, який прорвався в тил. Але було вже запізно.Моторизована група Клейста впевнено продовжувала свій наступ з півдня. Скориставшись припиненням наступу на Харків, командуючий 6-ї німецької армії Паульс перекинув у район Балаклії дві танкові дивізії, які 22 травня форсували Сіверський Донець і розпочали рух на південь назустріч частинам Клейста.23 травня 1942 року танкові частини Паульса та Клейста з’єдналися за 15 км на південний захід від Балаклії. Таким чином, ударне угруповання радянських військ (6, 57 армії та оперативна армійська група) було взято в оточення. Всі спроби розірвати кільце, як ззовні, так і зсередини, були марні. З 23 по 29 травня тривали найкровопролитніші бої ІІ світової війни.Гітлерівське командування цупким зашморгом стискало оточені радянські армії. Сталеві танкові клини просувалися вперед, шматуючи оточену територію на окремі смуги. Вдень і вночі безперервно здригалася від вибухів, палала наша земля. Понять «передова» і «тил» тут не існувало. Все змішалося, стало єдиним полем протиборства. Воїни-артилеристи, які зазвичай вели вогонь із закритих позицій, тепер опинилися в центрі бою. Згадують колишні артилеристи, учасники тих подій Шабельник та Коротович: «Отримавши 20 травня наказ про відступ, артилеристи повернули свої гармати на південь і почали супроводжувати піхоту до Петрівського. Коли значні сили гітлерівців намагалися форсувати Донець, ми підпустили їх на близьку відстань і відкрили вогонь. Німці з великими втратами відступили».Зростали втрати й серед оточених радянських військ. Згадує події тих днів колишній командир взводу зв’язку 575-го полку М.І. Ушаков: «23 травня надійшов наказ про негайний відступ. Ніхто не знав, чому припинили наступ, але наказ виконали. Коли наблизилися до Лозовеньки і побачили скупчення різних частин, зрозуміли, що оточені. Нас весь час бомбардували, обстрілювали з усіх боків. Важко навіть було зробити перебіжку, знайти сховище. Протягом усього дня перебували в справжньому пеклі. Часом виникала паніка, чулися голоси: «Нас зрадили, треба рятуватися!» Передавалися суперечливі команди: один генерал наказував усе спалити, висадити в повітря, а інший погрожував розстрілом тим, хто це зробить».

 

Оточеним частинам Червоної Армії з кожною годиною ставало все важче. Незабаром скінчилися пальне, боєприпаси, продовольство. А удари німецької авіації були буквально нескінченними. «Біля мосту через Донець потрапили під бомбування. Довелося залишити машини і чекати у сховищі, доки закінчиться авіаналіт. Але так і не дочекались. Весь день без перерви фашистські літаки бомбували і обстрілювали переправи, підступи до них і війська», – згадував генерал К.С. Москаленко.Неабиякі труднощі довелося перебороти воїнам артилерійського полку 349-ї стрілецької дивізії. Їх було оточено поблизу сіл Копанки та Мала Комишуваха в урочищі Жовтунівське. Увечері жорстокий бій вщух. Живими залишилося не більше ста артилеристів. Снаряди скінчилися. Вирішили вивести з ладу гармати, тяжкопоранених покласти на автомашини й уночі пробиватися на схід. Сейф зі штабними паперами закопали. І тут трапилася несподіванка, про яку на зустрічі ветеранів дивізії в м.Ізюмі розповів колишній старшина комендантської роти І.І. Єрескін: «Ураганний вогонь гітлерівців раптом припинився. Мабуть, щось задумали, готуються до наступу», – гомоніли між собою наші бійці. Ще раз перелічили патрони, пляшки з запалювальною сумішшю. В сутінках, серед дерев, несподівано з’явилося біле полотнище. Його тримав у руках дебелий німець. «Парламентер! – здогадалися червоноармійці. – Мабуть, пропонуватиме нам райське життя в полоні». Вони не помилилися – це справді був парламентер. Запанувала тиша. Першим пристойною російською мовою заговорив німець: «Становище ваше безнадійне. Завтра вранці з вами буде покінчено». Він хотів додати ще щось, але командир перервав його словами: «Повертайся назад і передай, що наша доля завтра вирішиться в бою». На подив, парламентер спокійно відповів: «Нікуди я не піду. Рот фронт! – його правиця піднялася у привітанні. – Я хочу вам допомогти. Річ у тім, що танки стоять без пального та снарядів, їх підвезуть тільки вранці. У вас єдиний шанс на порятунок: негайно йти».«Чи не провокація?» – завагався комдив. Після деяких роздумів вирішили ризикнути. Бойову техніку було знищено, поранених поклали на носилки. Колона тихо рушила до ріки. Парламентер пішов разом із червоноармійцями. В одному місці відбувся швидкоплинний бій: німці виставили охорону, але її розгромили.Того року розлив Сіверського Дінця був пізнім і широким, вода довго лишалася холодною. Переправлятися було складно й небезпечно. Однак ще протягом багатьох днів окремі бійці та групи воїнів, долаючи перешкоди, виходили на лівий берег Сіверського Дінця.Вражала система підозрілості й недовіри. Всі, хто виходив з оточення, підлягали суворій перевірці. Командирів відокремлювали та довго допитували. Основні питання: «Чому тут, де твої солдати? Чим можеш довести, що не засланий спеціально ворогом ?». Особливо «відзначався» молодший лейтенант держбезпеки, який розташував свою резиденцію в буд инку лісника поблизу села Лисогірка. Під його суворим поглядом виструнчувалися навіть капітани та майори: а раптом щось не сподобається у відповід ях – спробуй довести, що не винен.Кількість воїнів, які з’явилися тоді на збірні пункти, невідома. Є лише окремі свідчення. Так, зі складу 150-ї, 270-ї і 349-ї стрілецьких дивізій (особовий склад дивізії складає біля 10000 чол.) пробилися до своїх відповідно 450, 370 і 425 бійців та командирів. Більшість же оточених загинула або потрапила до рук ворога.Фашисти продумано діяли витонченими людиноненависницькими методами в своєму прагненні до фізичного знищення оточених радянських воїнів. Їх тіснили в балки і яри, які методично бомбили. Після авіанальотів туди на великій швидкості вривалися танки, що давили людей гусеницями, розстрілювали з кулеметів. Слідом з’являлись автоматники. Вони добивали поранених, а тих, хто ще спроможний був триматися на ногах, зганяли в колони. При першій же зупинці виявляли командирів, політруків і відразу розстрілювали. Тих, хто чудом лишився живим, чекали концтабори, голод, нелюдські знущання.Ввечері 29 травня бої на правому березі Сіверського Дінця закінчилися. Збереглися лише невеликі осередки опору, та й ті незабаром перестали існувати.Тоді, у травні 1942 р., загинула велика кількість старших і вищих офіцерів, у тому числі 12 генералів. Вони билися з ворогом плічо-пліч із солдатами й розділили їхню трагічну долю. Командуючий 6-ю армією генерал-лейтенант А.М. Городнянський загинув у багнетному бою. Віддаючи шану мужності генерала, німці поховали його з військовими почестями. Після війни А.М. Городнянського було урочисто перепоховано на центральному кладовищі Харкова. Оточений фашистськими танками поблизу Малої Комишувахи, після жорстокого бою, що тривав близько доби, разом із штабом 349-ї стрілецької дивізії загинув командуючий 57-ю армією генерал-лейтенант К.П. Подлас. Німці довго не дозволяли ховати генерала. Після дозволу К.П. Подлас був похований у лісі біля хутора Копанки. Начальник штабу 57-ї армії генерал-майор А.Ф. Анісов, аби уникнути полону, покінчив життя самогубством. Під час атестації командуванням Південного фронту А.Ф. Анісов характеризувався як командир «в усіх відношеннях грамотний, культурний, витриманий, тактовний і дисциплінований». Щоправда, називався й один істотний недолік атестованого: «старається все робити сам, що призводить до знеособлення штабу та начальників родів військ». В 1988 р. на місці, де в тому жорстокому, нерівному бою полягло командування 57-ї армії, було відкрито невеликий меморіал пам’яті: три п’ятиметрові штики, націлені в небо, а поруч – частина великої зірки, яка нагадує вибух вогневого шквалу. Пам’ятний знак виготовили за власним проектом робітники Ізюмського оптико-механічного заводу – слюсарі Г.Г. Шабельник, І.І. Крячко та В.О. Модало.Неподалік від Лозовеньки помер від тяжких ран командуючий армійською групою генерал-майор Л.В. Бобкін. Тут же трагічно загинув і його 15-річний син, який не розлучався з батьком. У Тигровій балці поблизу Барвінкового від вибуху ворожого снаряда вбито командира уславленої 270-ї стрілецької дивізії генерал-майора 3.Ю. Кутліна. Командир 337-ї стрілецької дивізії генерал-майор І.В. Васильєв 25 травня був тяжко поранений у груди в районі Кам’янки, де, очевидно, й помер. Місце поховання його достеменно невідоме.Смертю хоробрих полягли командири 15, 47-ї стрілецьких дивізій генерал-майори Д.Г. Єгоров, П.М. Матикін, командир 21-го танкового корпусу Г.І. Кузьмін, генерал-майор артилерії Ф.Г. Маляров.На Майдановій горі поблизу села Чепіль загинув смертю хоробрих командир окремого 79-го прикордонного полку військ НКВС полковник С.І. Грахов. Долю своїх полеглих солдат розділив заступник командуючого Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант Ф.Я.Костенко.Командувача 9-ї армії Південного фронту М.Ф. Харитонова (армії, яка прикривала південний фланг Ізюм-Барвінківського виступу і, зазнавши величезних втрат, була прорвана угрупованням Клейста), Головнокомандуючий Південно-Західним напрямком С.К. Тимошенко усунув від командування і розпорядився віддати до суду. Кілька днів провів генерал у Москві, пояснюючи свої дії. Врятувало його лише втручання генерал-полковника О.М. Василевського, який довів, що розтягнута в одну лінію оборона 9-ї армії не могла ефективно протидіяти наступу більше ніж вчетверо переважаючому в силах і засобах угрупованню Клейста.Поразка радянських військ на Ізюм-Барвінківському виступі була катастрофічною. Не випадково тільки через півстоліття було оприлюднено число жертв операції. Радянські джерела офіційно визнали, що з 12 по 29 травня 1942 року безповоротні та санітарні втрати (вбиті в бою, померлі від ран, поранені та контужені, яких було евакуйовано з району бойових дій та які пропали безвісти) склали 277190 бі йців і командирів. Але, ґрунтуючись на багатьох даних закордонної літератури, ці цифри слід оцінювати як надто занижені. Адже відомо, що тільк и в полон під Харк овом потрапило 240 тисяч радянських солдатів і командирів. Отже, загальні втрати склали не менш як 340-350 тисяч чоловік. Таким чином, щодня в Харківській операції втрачалося до 20000 воїнів, або майже дві дивізії. Це найвищий показник щоденних втрат в бою за весь період не тільк и ІІ світової війни, а й в історії битв людства.

 

Відчутними були й матеріальні збитки наших військ. Але самими лише людськими та матеріальними втратами травнева трагедія під Харковом не скінчилася. Ворог захопив важливий оперативний плацдарм, завойований дорогою ціною у важких зимових боях 1942 року. Співвідношення сил на південному краї радянсько-німецького фронту різко змінилося на користь противника. Сталося це саме там, де він планував свій новий, рішучий наступ, що забезпечило німцям майже безперешкодне просування у напрямі Сталінграда та Кавказу. Над Радянським Союзом знову нависла смертельна небезпека.«Аналізуючи невдачі Харківської наступальної операції, неважко зрозуміти, – писав після війни Г.К. Жуков, – що основною причиною поразки військ Південно-Західного напряму є недооцінка серйозної небезпеки, яку містив у собі цей стратегічний вузол, де не були зосереджені необхідні резерви Ставки». Велика частка провини в цьому безпосередньо лягає на Й.В. Сталіна, який наказав керівникам Генерального штабу не втручатися в дії С.К. Тимошенка при розробці та проведенні Харківської наступальної операції. Адже вони були «спроможні організувати хоча б відволікаючі удари на суміжних напрямах, своєчасно надати Південно-Західному фронту резерви та засоби, що були в розпорядженні радянського командування», – стверджує в своїх мемуарах О.М. Василевський.В офіційних радянських публікаціях, у багатьох мемуарах воєначальників Харківська наступальна операція описується надто скупо, в загальних рисах. Звертає на себе увагу, що майже не відтворено найдраматичнішого її етапу – боротьби радянських солдатів і командирів у ворожому кільці.Формальне пояснення таке: більшість документів загинула в полум’ї боїв, живих свідків лишилося мало. Це справді так, але головна причина багаторічного мовчання в іншому: військові й політичні керівники колишнього Радянського Союзу, котрі після Перемоги займали високі пости, не бажали, щоб їм нагадували про трагедію Ізюм-Барвінківського виступу в травні 1942-го. Наші колишні вожді не були спроможні публічно визнати, що наступ, розроблений за участі самого М.С. Хрущова і схвалений «великим вождем і полководцем» Й.В. Сталіним, повністю провалився. Але правда має бути відроджена заради історичної справедливості, заради безсмертної пам’яті наших воїнів, загиблих у тому жорстокому й кривавому бойовищі.Харківська наступальна операція стала для радянського командування суворою й гіркою наукою. На жаль, за цю науку Радянський Союз, Україна й Ізюмщина, зокрема, заплатили надто дорого. Але й ворожі війська зазнали тоді відчутних втрат. Після війни німецькі генерали визнавали, що перевага під Харковом здобута ними з великими труднощами, лише внаслідок серйозних зусиль.22 червня 1942 року – рівно через рік після початку Великої Вітчизняної війни – гітлерівське командування, здійснивши необхідні перегрупування, розпочало операцію під кодовою назвою «Фридерікус ІІ». Головні напрямки ударів ворог наніс з району Чугуєва на Куп’янськ та з району південніше Ізюма на північний схід. План наступу передбачав прорвати оборону, оточити і розгромити наші війська між річками Сіверський Донець і Оскіл.На Ізюмщині ворог діяв по напрямках від Студенка до Червоного Оскола і від Червоного Шахтаря на північ від Ізюма, намагаючись в районі Бригадирівки замкнути в кільце радянсь-кі частини, які захищали місто. Радянські війська отримали наказ відійти...23 червня 1942 року Ізюм було окуповано.Згадує Деркач М.П., у війну житель с. Кам’янка: «В село прибували все нові і нові колони німецьких військ. Вони поставили через річку понтонний міст і 24 червня 1942 року почали зганяти жителів села на роботи – гатити дорогу біля переправи. На скупчення німецьких військ налетів наш бомбардувальник. Люди, яких зігнали на роботи, побігли ховатись в підвал споживспілки. А одна бомба прямо туди влучила... Коли все скінчилось, я побіг туди, бо серед зігнаних на роботу людей була і моя мати. Там було страшно скільки розірваних, вбитих і поранених людей. Знайшов я там і свою мертву матір... Це був просто жах, який у мене і досі стоїть перед очима... Важко поранених німці дострілювали. Загиблих поховали у тій же воронці від вибуху. Спочатку там була могила і хрест. Тепер там чиєсь подвір’я. Люди того не знають...».До 19 години 23 червня танковий клин у кількості 80-100 танків, який рухався з району Балаклії, зайняв Бугаївку. Інша група ворога, яка наступала з Ізюма, увійшла в Чистоводівку. З’єднання цих груп загрожувало оточенням нашим військам, які ще тримали оборону на лівому березі Дінця. Щоб уникнути оточення, наприкінці дня 23 червня, наші війська отримали розпорядження відійти за Оскіл.За період окупації понад 2000 ізюмчан та жителів району були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Тільки в Червоному Шахтарі гітлерівці тричі влаштовували облави на молодь, забирали юнаків та дівчат і вивозили їх на примусові роботи до Німеччини.Про рабське становище і про тяжку працю в Німеччині свідчать листи ізюмчан з неволі. Ось, наприклад, уривки з листа однієї жительки Ізюма: «Живемо дуже погано. Спимо в конюшні. Внизу стоять корови, а на горищі, в соломі, ми, сто дівчат. Бруд, сморід страшний, їсти дають 250 грамів хліба на день і тарілку супу. Працювати потрібно з 7 ранку до половини шостого вечора. Роботи багато і дуже тяжка. Мені так хочеться вмерти, щоб нічого більше не бачити і не відчувати...».А ось що писала дівчина з села Вірнопілля: «Працюємо в соляній шахті з раннього ранку і до пізнього вечора. Вранці – чай, на обід – суп, а іноді нечищена картопля та капуста, ввечері також суп. Завантажуємо вагони сіллю, коли мішками вантажимо – тоді робота тяжка, а коли насипом, то трохи легше».Скупі рядки архівних довідок свідчать про героїзм наших земляків під час окупації: Г.П. Андрієва, жителька с. Мала Комишуваха, інформувала командування Радянської Армії про місцезнаходження німецьких військ , але була схоплена і розстріляна; М.О. Назарова, жителька с. Вірнопілля, врятувала радянського бійця і допомогла йому перейти лінію фронту; група жителів с. Бригадирівка переховувала від фашистів пораненого радянського офіцера, доглядала за ним до повного одужання; Л.Д. Гнідова, вчитель німецької мови із с. Кам’янк а, відмовилась працювати перекладачем на допитах полонених радянських воїнів і була розстріляна німцями.Під час окупації в місті і районі були залишені групи підпільників. Точна кількість їх, на жаль, не відома. Ще у вересні 1941 р. був організований партизанський загін чисельністю 42 бійці на чолі з О.М. Салом (до війни – голова колгоспу «Шлях соціалізму»), комісаром загону був В.А. Рогоза (до війни – завідуючий Ізюмсь ким райземвідділом). Загін складався переважно з мешканців села Червоний Шахтар, серед яких – С.В. Черненко, Г.О. Щербак, О.Ю. Різник, М.Г. Шевченко, І.М. Попов та багато інших. Місцем перебування загону були лісові масиви Ізюмського Закруту. У січні 1942 р., в зв’язку з визволенням більшої частини району, загін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні–червні того ж року, коли фашисти знову окупували район. Командиром, як і раніше, був О.М. Сало. Зв’язківцем між загоном і селом був колишній партизанський командир часів громадянської війни 1918-1921 рр. В.І. Гнієвський. Партизани підривали фашистські автомашини, знищували ворожі бліндажі, діставали «язиків», псували телефонний зв’язок тощо. Ось кілька витягів з щоденника загону:«23 грудня 1941 р. проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7 фашистів... Партизан Шевченко знищив кулеметну обслугу, продовжуючи вести бій навіть після того, коли був поранений в обидві ноги.6 червня 1942 р. вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великим румунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, які в паніці втекли, залишивши 10 вбитих і поранених.9 червня 1942 р. Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова напала на гітлерівську автоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами».З червня 1942 по лютий 1943 рр. загін знищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовим майном, 2 тягачі, багато боєприпасів.Напередодні звільнення Ізюма бійці партизанського загону підірвали залізничну колію і пустили під укіс німецький потяг. В результаті були блоковані готові до відправки німецькі ешелони. Жителі Червоного Шахтаря постійно надавали допомогу партизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.Наприкінці січня 1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралось близько 300 поліцаїв та ґестапівців, які намагались вчинити масовий розстріл селян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село. Багато поліцаїв було знищено. Але під час цього бою загинув командир партизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р. партизани вулицями міста пронесли на руках труну з тілом командира і на міській площі урочисто поховали його. На прохання населення Червоного Шахтаря у 1946 р. останки О.М. Сала були перенесені до рідного села і тут перепоховані. Під час фашистської окупації в селі Заводи активно діяла підпільна комсомольська група, тісно пов’язана з партизанами. До неї входили сестри Таїсія, Катерина і Любов Сліпцови, Лідія Венжега, Тетяна Ярезіна та Анастасія Бабакова. Комсомольці випускали листівки, в яких закликали населення не коритися ворогові і вести з ним активну боротьбу.Після розгрому німецької армії Паульса під Сталінградом радянські війська почали переможний наступ на захід, успішно просуваючись у напрямку Харківщини й Донбасу. До складу 6-ї армії (командуючий генерал-майор Ф.М. Харитонов) входила 267 стрілецька дивізія. Її завдання – наступ на Ізюм та контроль над залізницею з Харкова на Донбас. 3 лютого дивізія вийшла в район Червоного Оскола і провела розвідку в напрямку міста. Саме 3 лютого вдень Капитолівкою пройшовся розвідник під виглядом жебрака, а вже пізно ввечері оперативна група штабу дивізії з розвідниками прибула на окраїну села. Розвідники зайшли в хатинку, що стояла на самому краю біля Литвинкиного ярка (це яр за фермами, де ростуть крокуси). Тут жили Павло та Ксенія Прокопенки. Військові дізнавалися від них, чи є в селі ворожі солдати і де знаходяться війська супротивника. А на світанку 4 лютого вулицями Капитолівки вже рухалися по глибокому снігу цілі колони лижників в маскхалатах. В самій Капитолівці розгорнувся 845 артилерійський полк дивізії, що складався з далекосхідних моряків-артилеристів, на рукавах яких були нашиті шеврони з якорями. 4 лютого ввечері розвідка перевірила позиції ворога на околицях міста. Активну допомогу при цьому надавали жителі села Капитолівка, які визвалися бути провідниками розвідників. Отже, Капитолівка стала своєрідним плацдармом для звільнення Ізюма.Нашим військам довелося вести криваві бої за кожен метр землі Ізюмського району. Згадує Лембик В.П., жителька с. Глинське: «На початку лютого 1943 року зі сторони Крамарівки в село вийшла передова група наших розвідників. Вони зупинили велику колону німецьких вантажівок, що рухалася з Ізюма на Харків. Машини розтяглися на відстань від Пісок аж до Забавного. В Глинському розвідники допитували багато полонених німецьких офіцерів з тієї колони і тут же розстрілювали. Вони були вкрай втомленими і, виставивши сторожу, полягали спати в одній з уцілілих хат просто на підлогу. В той час у село заїхало 5-6 підвід з поліцаями. Їх зупинила сторожа біля колодязя, але поліцаї відкрили вогонь і поранили одного розвідника. На постріл повибігали решта наших солдатів. Зчинився короткий бій. Всіх поліцаїв наші перебили без втрат. Одному мало не вдалося втекти, та його біля лісу наздогнала куля снайпера. Через деякий час в село зі сторони Харкова прибули карателі. Після бою з ними наші відступили. Ми сиділи в погребі і тільки чули постріли. А потім дізналися, що розлючені карателі розстрілюють всіх осіб чоловічої статі, кого знаходять. На першому подвір’ї, в родині Копійки, розстріляли батька та двох синів допризовного віку. На другому подвір’ї почали витягати сина, а мати не відпускала. Так розстріляли обох. Нас теж всіх повитягали з льоху, навіть 90-річну бабусю. Німці всі з хрестами, з шевронами на рукавах, форма нова, не така, як у звичайних солдат. Построїли нас, як на розстріл, але десь недалеко зірвалась граната, і німці поспішили туди. Ми й незчулись, як один за одним пострибали назад до льоху. Наступного дня, коли карателів вже не було, ми вилізли з погреба. По селу тільки й чути було, що плач по забитих. Наш сусід Гаврило Найденко, коли його витягли, збрехав німцям, що він староста. Його не стали стріляти. А так постріляли і старезних дідів на костилях».Про ті ж події згадує житель с. Глинське Чередниченко Г.М., 1934 р.н.: «Це було 3 лютого 1943 року. Мені тоді йшов 9-й рік. Мороз був за 30 градусів, а снігу намело аж до самого димаря. Група наших бійців, десь 45-46 чоловік, що здійснювала розвідку боєм, вийшла в Глинське на світанку. Німців в селі не було. Але вони привели багато полонених німців з автоколони, яку зупинили на шляху з Ізюма до Харкова. Їх всіх постріляли. Біля управи до наших вояків вийшло багато селян. Тут вони дізнались про Сталінград і великий наступ наших військ. Після обіду на село пішли цепом есесівці. Наші відстрілювались, але набої закінчувались. Пам’ятаю, як лаявся наш кулеметник: «Не дают жизни... Патронов не жалеют...». Наші відступили без втрат. Один солдат відстрілювався з хліву. Його оточили і підпалили хлів, почали стріляти просто в стіни. Через деякий час ворота відчинилися і з хліву вискочила, мов здуріла, від болю і жаху корова. Німці розступилися, а наш солдат, вчепившись в корову, врятував своє життя. Його так і не спіймали (і корова, доречі, теж ще довго жила, хоч спина в неї так і не загоїлась). Відігратись німці вирішили на селянах. До нас в льох заглянуло двоє в фуражках. Один сказав поросійськи, щоб всі швидко повилазили, а то кине гранату. Разом зі мною були батько – Микола Сидорович, 1893 р.н., і брат Василь, 1926 р.н. Їх німці забрали і кудись повели. Батько показує довідку, що він за станом здоров’я не придатний до військової служби. Але німець її викинув. Вивели і сусідів: Скибу Миколу, Білоножка Івана, Кураченка Олексія. На нашій вулиці жив один глухонімий з матір’ю. Його теж привели. Мати бігла слідом і запхала синові пиріжки в кишеню. Думала, бідна, що, може, десь на роботи женуть. Німець побачив, розсміявся, забрав пиріжки і тут же почав їсти. Всіх їх забрали і повели так, що мені вже не було видно. Чув тільки постріли і братове: «Папаня! Папаня!..». Горобець Степан Терентійович разом із синами Сашком і Сергієм почали тікати до ярка. Але глибокий сніг заважав. По них почали стріляти. Куля наздогнала Сергія... Степан з Сашком втекли. Останнім вбили мого двоюрідного брата Кочуру Івана Павловича. Йому було 17 років. Вони вдвох з матір’ю ховалися в погребі, а ляду примів сніжок, і до них не зайшли. Коли постріли стихли, Іван вирішив, що німці пішли з села, і відкрив кришку льоху. Прямо проти нього стояв німець з автоматом... Всього в той день в Глинському було розстріляно 76 чоловік. Ховали людей 9 лютого, коли село було остаточно звільнено. Вичистили силосну яму і там поховали всіх. Копати землю в такий мороз було неможливо, та й нікому... Ті хлопці, кого не знайшли карателі, потім організували загін самооборони і назвали його «Яструбок». Командиром обрали Кочуру Олександра Павловича. По околицях тоді часто траплялись невеликі відступаючі групи німців або поліцаїв, і наш загін охороняв від них село. Зброю взяли просто під ногами. Був наказ від наших військових – позносити всю знайдену зброю в одне місце. Так в центрі Глинського виросла «гора», вища за хату. Отакої зброї було навколо! Якось у село прибігла дружина лісника (їх будинок був у лісі) і повідомила, що в них німці. Загін швидко рушив туди. І таки билися з німцями хлопці. Всіх побили. Але лісника не врятували. Загинув він, і хата його згоріла».

 

Згадує Деркач М.П., у війну житель с. Кам’янка: «Зимою 1943 фронт втретє став по східній частині села. В західній частині стояли німецькі танки. В березні наші спробували звільнити село. Була сильна артпідготовка, після якої наша піхота пішла в атаку, прорвалася через Донець і вела бій просто в селі. Ми сиділи в землянці, коли почули: «Вылазьте! Мы вас освободили!» Але стрілянина була така, що ніхто і не думав вилазити. На західній околиці села німці застосували танки і почали тіснити наших назад. Біля нашої землянки стрілянина не вщухала. Ми чули, як наші поранені волали, щоб їх врятували. Але, видно, вже не було кому. Німці всіх їх потім подострілювали в голови. Жінки їх ховали, дивились документи, казали, що всі молоді хлопці, по 20 років. 15 чоловік поховали в одній землянці. Місця того зараз точно не скажу і могили тієї немає. Одного тяжко пораненого німці не знайшли. Йому жінки потім пропонували перевдягтися в цивільний одяг, але він відмовився, сказав, що село скоро звільнять. Пораненого перенесли до окремої землянки, бо боялися, що німці всіх розстріляють. Доглядати його ходила моя бабуся. Але, коли німці черговий раз шукали харчі, пораненого знайшли і там у землянці і вбили».Під час зимового наступу 1943 р. радянські війська Південно-Західного фронту відкинули ворога на сотні кілометрів на захід. З 2 по 16 лютого було проведено операцію по визволенню Харкова «Зірка». Гітлер наказав своїм військам будьщо втримати Харків. Тому сюди спішно були перекинуті добірні танкові дивізії СС «Адольф Гітлер», «Райх», «Мертва голова». На них німецьке командування покладало великі надії. Але вже 13 лютого передові загони наших військ пробилися до Харкова з району Холодної гори, оволоділи Південним вокзалом та Госпромом. В ніч на 16 лютого Харків був повністю визволений. Станом на 1 березня лінія фронту вийшла на рубіж Суми, Лебедин, Балаклія. Був звільнений і Ізюмський район. Але в березні великі сили противника завдали сильного контрудару, застосувавши найновітніше озброєння – танки «тигр» і «пантера», самохідні гармати «фердинанд», яким відводилась головна місія у фашистському реванші за Сталінград. Лобова броня у нових німецьких танках була досить міцною і витримувала пряме влучання наших снарядів. Зазнавши важких втрат, наші знову були змушені відступити. Харків знову перейшов до рук загарбників. Однак надалі величезні зусилля німецько-фашистського командування виявилися марними. Ворожий контрнаступ розбився об неперевершену стійкість і мужність наших воїнів. Згадує колишній учасник березневих боїв на Ізюмщині Л.К. Кирилуш: «В бою під Бражківкою важкий бій витримали бійці 180 гвардійського стрілецького полку, який спробували оточити підрозділи дивізії СС «Вікінг». На позиції полку розгорнутим строєм двинулися 69 танків при підтримці 30 літаків. Під сильним натиском наші батальйони відступили. Наступного дня німці декілька разів атакували висоти біля дороги від Кам’янки до Ізюма і Малої Комишувахи. Ми були вимушені міняти вогневі позиції. Під час переїзду з Кам’янки до Ковалівки впритул натрапили на ворожі танки. Три автомашини з гарматами були просто роздавлені.2 березня наші позиції атакували 29 танків. Підбивши 9 ворожих танків, ми відбили атаку. Через деякий час атака поновлюється. Втративши ще 8 танків, німці припинили атаку.

 

Взірець відваги показали бронебійники 60 гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Д.П. Монахова.За декілька днів вони знищили 31 танк, 3 бронемашини, збили 2 літаки. Снайпер, молодший сержант Дмитро Черепков з 180 гвардійського стрілецького полку, знищив 85 фашистів».Намагаючись повернути Ізюм, гітлерівські війська завдали сильного удару 13 березня 1943 р. Ворожа піхота при підтримці авіації та танків зробила спробу прорвати нашу оборону зі сторони Кам’янки. Проте всі атаки ворога були відбиті. Героїчний подвиг здійснила при цьому група радянських бійців під командуванням капітана Філіпова. Відбиваючи атаки ворога, вони використали весь боєзапас. Потім, щоб не допустити прориву гітлерівців, викликали вогонь артилерії на себе. Так, ціною свого життя, радянські солдати утримали рубіж на підступах до Ізюма. 23 березня фронт стабілізувався по Сіверському Дінцю до південного фасу Курської дуги.Ізюмський плацдарм мав для наших військ дуже велике значення. Це був єдиний плацдарм на правому березі Сіверського Дінця, який міг забезпечити швидку переправу радянських частин для організації контрнаступу. Саме тому фашисти кидали сюди великі сили піхоти, танків і авіації. Район на південь від Ізюма став ареною тяжких боїв, які не припинялися ні вдень ні вночі. Саме за бої на Ізюмському плацдармі звання Героя Радянського Союзу отримав командир 44ї стрілецької дивізії генерал-лейтенант Д.А. Купріянов.В квітні німці посилили свої атаки на місто, але бажаних результатів не досягли.Ось що розповідає учасник боїв за Ізюмщину Сухов Михайло Дмитрович (с. Бугаївка): «В боях на ізюмській землі брав участь з березня по липень 1943 року в складі 172 гвардійського стрілецького полку 57 гвардійської стрілецької дивізії. По-пластунськи, короткими перебіжками пройшов шлях від м. Чертково Ростовської області до Ізюма, весь час згинаючись під ношею станкового кулемета. Полк зайняв оборону по східних схилах висоти, що є продовженням гори Крем’янець, біля села Ковалівка. Свій кулемет ми розташували у виямці на найвищій точці відкосу, обклавши навколо себе глиби каменю, створивши щось подібне на дзот. Саме на цю ділянку припали найзапекліші бої, особливо у другій половині квітня. Командування полку приділяло особливу увагу нашій ділянці. Майже щодня, ще до сходу сонця, командир полку перевіряв боєготовність кулеметів, запас боєприпасів, наше харчування, наділяв нас махоркою. Тут, на невеликій площі, було зібрано шість кулеметів, завданням яких було відсікати ворожу піхоту від танків. Проти танків була створена спеціальна група винищувачів з досвідчених бійців. Вони були озброєні протитанковими рушницями та гранатами. Їх підтримувала наша артилерія, що розміщувалась у лісі за Дінцем. Коли по декілька ворожих танків проривали нашу оборону, назад вони вже не повертались. Їх закидали гранатами чи пляшками з горючою сумішшю бійці із спецгрупи. Нас же німці постійно намагалися «викурити» з висоти. Але це фашистам ніяк не вдавалось, бо окопались ми міцно. Часом нас присипало землею від вибухів мін і снарядів, то ми просто глухли від суцільних розривів, але як тільки німці йшли в чергову атаку, кулемети оживали. Пригадую жорстокий квітневий бій. Німці, незважаючи на втрати, кидали на наші позиції все нові і нові сили. Використовуючи нерівності поверхні землі, вибоїни від вибухів снарядів і мін, вони все ближче і ближче просувались до наших окопів. Я не міг їх дістати своїм кулеметом, бо це була невражаюча «мертва зона». «Зі свого дзота ти не візьмеш», – почув голос командира роти Акбарова. Разом з ним ми перенесли кулемета на відкриту площадку, звідки німці були як на долоні. З неї я почав частувати фашистів прицільним вогнем, що зірвало їх атаку. На початку липня дивізію вивели в ліс на відпочинок, а вже 5 липня нас кинули на прорив оборони в районі с. Червоний Шахтар».Про запеклість боїв на Ізюмщині в 1943 році говорить той факт, що лише тоді було проведено евакуацію мирного населення лівобережної частини району з прифронтової смуги. До цього такі заходи тут не здійснювались. Згадує Чегринець Лідія Степанівна, у війну жителька села Крамарівка: «Найперші спогади дитинства пов’язані з війною. Назавжди врізалися в пам’ять палаючі селянські хати. Від чорного диму тоді серед дня зробилась темна ніч. Німецькі літаки в квадраті неба, видного у відкриту ляду льоху. Страшні розриви... Ще запам’яталась евакуація. Нас вивезли у с. Шейківка Борівського району. Коли закінчилася їжа, дорослим виписували перепустки, по яких можна було повернутися додому за їжею і речами, але без дітей. Я у мами була одна, і вона мене не хотіла залишати. Були й інші, хто не хотів полишати дітей. Нас, малих, поклали у підводу, притрусили зверху сіном і повезли. На мосту через р. Оскіл підводу зупинила варта. Перевіривши перепустки, вартовий суворо запитав: «Дітей немає?». Здається, так страшно не було ніколи у житті... Дорослі тоді казали про нас: «Старі діти», бо, не зважаючи на вік, ми все розуміли. За всю війну не було такого випадку, щоб хтось завередував, щоб комусь щось повторювали двічі, чи навіть хтось заплакав зайвий раз...».З новою силою бої в Ізюмському районі розпочалися під час битви на Курській дузі. 17– 27 липня тут було проведено Ізюм-Барвінківську наступальну операцію. Головна її мета – скувати, а можливо, розбити німецьке угруповання в Донбасі і не допустити переміщення його сил під Курськ.Наступ розпочався зранку 17 липня після артилерійськ ої підготовки, яка тривала півтори години. На Ізюмщині удар наших військ було спрямовано в напрямку сіл: Заводи, Андріївк а, Кам’янка, Синичине, Яремівка. Але виявилося, що противник створив тут глибоку оборону. Крім того, команд ування німецьк ого угруповання «Південь» швидко перекинуло сюди зпід Харкова декілька моторизованих дивізій. Бої набули жорсток ого характеру. Згадує полковник Л.К. Кирилуш: «17 липня 1943 року почали проривати оборону німців. Ізюмські пагорби... щедро политі нашою кров’ю. Наказ про наступ явно був передчасним. Німці з березня створювали тут свої укріплення і подолати їх можна лише ціною неймовірних зусиль. Лише лихому штурму корилась перемога. Сержант Петро Козляков побив немало фашистів. Стрибнувши у ворожу траншею, він закидав німців гранатами. Потім вискочив з траншеї, побіг по брустверу і кинув в амбразуру гранату. Ворожий кулемет затих. За день полк відбив 14 контратак. Але плацдарм на правому березі Сіверського Дінця 36 км по фронту і 3- 5 км в глибину був відстояний».Згадує Деркач М.П., у війну житель с. Кам’янк а: «Літом 1943 почалися запеклі бої за село. Наші часто обстрілювали німців з гармат і «катюш», потім з мінометів. Але німці швидко пристосувалися до того – як тільки розпочинався обстріл, вони тікали з передової вглиб своїх позицій, а коли наші розпочинали атаку – повертались до окопів. Пам’ятаю, як зі сторони Ізюма в атаку пішли важкі танки КВ. Німці по них палили з гармат. Один танк прорвався аж у центр села, але і його було підбито. Екіпаж вискочив з палаючого танка, і німці всіх тут же постріляли. Незважаючи на спеку, ховати наших танкістів довго не дозволяли. Натомість нас, хлопців, заставляли чіпляти трос до забитих німців і лебідкою тягти з лінії обстрілу, щоб потім поховати. Ще пам’ятаю, що за німців у той час воювало багато росіян. Хто вони були такі, не знаю, але настрій у них був «упадніческий». Після звільнення села всіх чоловіків і хлопців вищого зросту було призвано польовим військкоматом. Їх так і забрали без форми, хто в чому був. Із них назад ніхто не повернувся. Переказували, що всі вони загинули під Довгеньким».

 

Склав у цих боях свою голову доблесний воїнснайпер Кирило Батум. Він вів своє «полювання» в районі Кам’янки і довів рахунок до 82 фашистів. В той день Кирило разом із сержантом Потапом Руских проникли в тил німців. Вони виявили велику групу гітлерівських офіцерів, які зібрались на нараду, і викликали вогонь артилерії на себе. Обидва герої загинули, але не стало і ворожих офіцерів.В розпалі Курської битви воїни 62-ї гвардійської стрілецької дивізії форсували Сів. Донець в районі Червоного Шахтаря і в зустрічному бою зупинили просування великого ворожого угруповання. В кровопролитних боях на правому березі Дінця, біля села Заводи, безсмертний героїзм проявили тисячі радянських бійців і командирів. Мужністю і героїзмом тут відзначились і вірні сини грузинського народу, гвардії старший лейтенант Амбросій Тавадзе і гвардії сержант Олександр Перадзе. П’ять днів і ночей бились вони з озвірілими фашистами, відстоюючи кожен метр української землі. Обидва вони загинули смертю хоробрих, до кінця виконуючи свій воїнський обов’язок.Всі спроби ворога перейти в контрнаступ під Ізюмом закінчилися невдачею. В той час наші війська розширили Ізюмський плацдарм на правому березі Сіверського Дінця, скували німецькі резерви і таким чином надали суттєву допомогу з’єднанням Воронезького фронту, які тримали оборону під Курськом.Після перемоги радянських військ на Курській дузі розпочалися бої за повне визволення Харківщини від німецькофашистських загарбників. Мешканці району всіляко допомагали нашим військам. Житель Андріївки Кирило Іванович Гой розповів радянським розвідникам, де у селі розташувалася німецька військова частина, допоміг знищити вісьмох гітлерівців. На жаль, не дожив Кирило Гой до визволення: повернувшись того дня додому, він був схоплений ворогами і після допитів та катувань розстріляний.Про патріотів з іншого ізюмського села Шпаківки через багато років із глибокою вдячністю згадував підполковник у відставці М.О. Глинков, а у війну – командир батальйону 223-го полку 53-ї стрілецької дивізії. Неоціненну допомогу подавали бійцям Діонисій Опанасович Водолазьк ий та його чотирнадцятирічна донька Ніна. Не раз у роки фашистської окупації переходила відважна дівчинка лінію фронту, долаючи Донець, щоб повідомити радянське командування про чисельність гітлерівців, бойову техніку ворога.В серпні 1943 року, коли почалися бої за визволення Шпаківки, батько й донька передали командирові батальйону, що у їхньому погребі сховався озброєний гітлерівський офіцер. Коли бійці прибули на місце, аби захопити фашиста, Діонисій Опанасович першим рушив до льоху.Німця взяли живим. То був оберлейтенант, комендант розгромленого радянськими військами гарнізону. Свідчення, які він дав згодом командуванню дивізії, виявилися надзвичайно цінними й значно полегшили нашому батальйонові подальше виконання бойового завдання, допомогли зберегти життя багатьом воїнам. Все це завдяки двом патріотам із невеличкого села на Ізюмщині.І таких прикладів безліч. Люди йшли на самопожертву, ризикуючи своїм життям, життям родин, тому що не могли діяти інакше, бо так їм у критичну мить звеліла їхня совість.16 серпня 1943 року наші війська, які займали висоту 204 між Яремівкою і Сухою Кам’янкою, отримали наказ звільнити Довгеньке і просуватись далі на Барвінкове. 73 гвардійський стрілецький полк швидко заволодів селом. Але німці здійснили вдалий маневр і спробували взяти Довгеньке в оточення. Наші бійці були змушені з боями і великими втратами відступити. 17 серпня здійснена повторна атака на село і повторно Довгеньке звільнено від фашистів. Увечері того ж дня з урочища Плоского німці висунули на Довгеньке понад 70 танків. За танками йшли бронетранспортери з піхотою. В ході жорстокого бою надходить наказ відступити. 18 серпня командування 25 гвардійської стрілецької дивізії імені Чапаєва приймає рішення заволодіти Довгеньким нічною атакою. 73 гвардійський стрілецький полк під покровом ночі займає район кладовища і північно-східної частини Кругленького, але зустрічає сильний вогньовий супротив і вимушений з великими втратами відступити в урочище Крейдянка. На світанку після півгодинної артпідготовки урочище Крейдянку з урочища Вовчий Штиль контратакують 37 німецьких танків при підтримці двох піхотних батальйонів і бронемашин. Контратаку було відбито: спалено 12 танків і вбито понад 200 німців. Наступна спроба звільнити Довгеньке здійснюється 19 серпня. О 7.00 ранку танки 115 танкової бригади з десантом автоматників 81 гвардійського стрілецького полку на бортах вриваються в Довгеньке і зав’язують вуличні бої. Німці знову застосовують велику кількість танків, вибивають наші частини з села і відкидають їх на висоту 204. Бій за висоту не вщухав до вечора. Лише підхід наших танків з резерву змусив ворога припинити атаки. На світанку 22 серпня після масованої артилерійської підготовки розпочався новий штурм Довгенького. Піхота захопила першу лінію оборони противника. Не припиняючи вогняного шквалу, вже за півгодини наші воїни вели бій вже в другій траншеї ворога, а потім вже і в третій. Вийшли на околиці села, але далі ворог міцно тримав оборону. Командуючий фронтом Р.Я. Малиновський надає нак аз командуючому бронетанковими та механізованими військами фронту генерал-лейтенанту П.В. Волоху негайно вводити в бій І-й гвардійський механізований корпус, який було дислоковано в лісі біля Яремівки. П.В. Волох особисто спішить туди, щоб безпосередньо очолити наступ. Запеклий бій триває, найкращий час для вводу в дію мехкорпусу спливає. Але танків, таких необхідних саме зараз, все немає! Р.Я. Малиновський в розпачі: «Дорога каждая секунда! Заснули они, что ли?». Не заснули... Поблизу Ізюма осколком снаряда генерала Волоха було вбито. Танкісти не отримали наказу наступати. Дорогоцінний час було втрачено, наша атака на Довгеньке захлинулася. Наступного ранку 23 серпня 1943 р. після короткої артпідготовки танки 1-го гвардійського механізованого корпусу пішли в атаку. Швидко здолавши опір ворога в селі, подолали висоту, що на півдні від Довгенького, але тут їх зупинив шалений вогонь фашистських танків, які були закопані в землю і добре замасковані. Тоді тут відбувся зустрічний танковий бій з частинами німецької дивізії СС «Вікінг», який по запеклості не поступався бою під Прохорівкою. Крім того, тут німці застосовували новітні засоби бою, так звані «протитанкові торпеди» – начинені вибухівкою швидкі керовані танкетки. Вони запускались з укриття і керувалися по дротах. Від удару торпеди танк розривало на великі шматки металу, які розлітались на 10-20 метрів. Було спалено багато наших танків. І-й гвардійський механізований корпус практично був знищений. Шлях на Барвінкове ворог закривав все новими і новими силами.4 вересня, знаходячись на спостережному пункті під знищеним німецьким танком на західній околиці Довгенького, був смертельно поранений осколком міни командир 83-го гвардійського полку 27-ї гвардійської стрілецької дивізії підполковник Борисов Є.Г. Його полк, який прийшов на Ізюмщину зі Сталінграда, заволодів плацдармом у районі Яремівки і брав участь у жорстоких кровопролитних боях за звільнення Довгенького. В цих боях Борисов Є.Г. проявив виняткову сміливість і безстрашність, знаходячись на передньому краї атак серед бойових порядків свого полку, він своєю відвагою подавав приклад бійцям, просуваючись вперед і вперед. Разом з командиром полку Борисовим Є.Г. сміливо бився з фашистськими окупантами плічопліч з батьком і його 19-річний син Борисов Б.Є., який також загинув у боях за Ізюмщину через три дні після смерті батька.Підполковник Борисов Є.Г. за свою сміливість, рішучість і умілі дії по командуванню полком був нагороджений високими бойовими нагородами держави.Сьогодні в Довгенькому існує вулиця імені Борисових.Загинув у боях за визволення с. Довгеньке і гвардії лейтенант Тюркін М.Є., лист якого до сих пір зберігається в музеї сільської школи. Написаний він рідним 18 серпня 1943 р.«Здравствуй, Евдокия Григорьевна. Привет тебе с передовой линии фронта от Михаила Ефтимеевича. Еще передай привет Дусе Чуйко и всем знакомым мой боевой привет. Вопервых я тебе сообщаю, что я пока жив и здоров, а дальше посмотрим. Дела идут хорошо, продвигаемся все дальше на запад. Фрицы бегут без штанов. Во-вторых я сегодня послал тебе денег 650 руб. Получишь деньги и письмо пиши ответ. Может получу, если буду жив, а если и убьют, то горя мало на то и война, а пока до свидания, больше писать нет времени, скоро рассвет, принесли завтрак покушать и вперед. С приветом Миша.»В 19 томі «Книги пам’яті України» на с. 475 читаємо запис: «Тюркін Михайло Єфтимійович. Гв. лейтенант. Загинув 22.08.1943. Похований с. Довгеньке».

 

У вересні 2008 року біля села Довгенького група пошуковців, очолювана Володимиром Бондарєвим, знайшла башту танка Т-34, яка пролежала в болоті 65 років. Неподалік від башти знайдено і верхню броньову плиту «тридцять четвірки». Пошуки інших частин танка тривають. Якість збереження деталей танка виявилась відмінною. На лівому боці башти білою фарбою зазначений бортовий номер – 383, на правому написано слово «Костя». Немає жодного іржавого місця. Коротка 76-міліметрова гармата із застряглою в казеннику стріляною гільзою, спарений кулемет. Електропроводка, деталі, дерев’яні фраґменти – все просочено дизпаливом. Здається, ніби ця катастрофа відбулась тут зовсім недавно. По серійному номеру на броні з’ясували, що танк, який пройшов половину війни, виготовлений в кінці 1940 р. на Харківському заводі. Уродженець цих місць Дудник В.В. зі слів свого батька розповів таку історію: відступаючи, Т-34 вів бій з декількома німецькими танками. Виїхавши за село, наш танк застряг в болоті, відстрілювався, а потім затих і вибухнув. Борисов Є.Г.Борисов Б.Є. На стволі знайденої танкової гармати є вм’ятина від ворожого снаряда. Можливо, через неї танк не міг продовжувати стрільбу. Причина внутрішнього вибуху не встановлена. Чи це була детонація боєприпасів від влучного пострілу ворожої гармати, чи екіпаж «Кості» підірвав себе сам, щоб не здаватись живим ворогові?Невідомо. Подальшою долею історичної знахідки опікується Центральний музей Збройних Сил України.З 20 серпня 1943 р. тривали виснажливі бої за висоти села Вікнено. Тут також загинуло багато наших воїнів, в тому числі командир 100 гвардійського стрілецького полку майор Стахов А.Д., командир 102 гвардійського стрілецького полку полковник Пискарьов П.І., командир 34 розвідроти ст. лейтенант Басов М.М.До вечора 8 вересня було звільнено Сулигівку.9 вересня 1943 року воїни 31 гвардійської танкової бригади визволили останній населений пункт Ізюмського району, с. Вірнопілля. Це село вперше було окуповане в кінці жовтня 1941 р., звільнялось в січні 1942 р. і лютому 1943 р. Але фашисти знову повертались. В ході жорстоких боїв Вірнопілля 5 разів переходило з рук в руки. В Братській могилі села поховані 55 танкістів 31 гвардійської танкової бригади, яка прийшла сюди у вересні 1943 р. визвольним рухом з-під Сталінграда.Іванов Василь Іванович і Ратушний Яків Олександрович загинули разом. Вони були з одного екіпажу і разом підірвали себе у пошкодженому танку, знищивши із собою 14 фашистів. Ось таку історію переоповідають жителі Вірнопілля.Хто ж вони, воїни, які боронили від ворога ізюмську землю до свого останнього подиху? Вчитаймося в рядки прізвищ на братських могилах, замислимося над датами народження і смерті. Найчастіше між ними вмістилося, часом дуже коротке, життя довжиною у вісімнадцять, двадцять, тридцять років. Це вони гинули у жорстоких боях за Ізюмщину, це їхньою кров’ю, у повному розумінні слова, политі схили гори Крем’янець, висоти та урочища Сухої Кам’янки, Довгенького, Малої Комишувахи, Копанок, Червоного Шахтаря, Вірнопілля, Студенка, Глинського... В кожному селі – своя історія, героїчна й трагічна історія війни. Мужні люди, героїчні долі... Із покоління в покоління передає народ пам’ять про тих, хто спочиває у братських могилах під обелісками та пам’ятними знаками на території району.В липні 1943 року в лісі за 1,5 км від Капи-толівки червоноармійці поховали своїх загиблих товаришів. Серед них Ходаєва А. М., Баранова І. Ф., Забродіну В.А.Пізніше місце поховання доглядали житель села Капитолівка А.О. Середа зі своєю онучкою Варварою Солодовник. Він бачив написані олівцем прізвища похованих на фанерній дощечці, встановленій на могилі, і тому називав це місце Ходаєвською ділянкою. Надалі за цією могилою доглядали діти фронтовиків Гутник В.К. та Шабельник О.Г. Своїми дитячими руками в 1943-44 рр. вони поставили невелику огорожу з обтесаних стовпчиків, посадили квіти. Допомагали їм мами – Анна Шабельник та Марфа Гутник. З часом естафету опікування над солдатською могилкою перейняв Григорій Шабельник. Працюючи слюсарем на Ізюмському паровозоремонтному заводі, Григорій вирішив спорудити на місці поховання пам’ятник. Йому допомагав сусід Тертишний, їх дружини та діти, і всі, кому небайдужа пам’ять про солдатів війни. Так виріс серед шуму соснового лісу меч-обеліск. Разом з соснами рветься він угору, щоб передати прагнення солдат до перемоги, щоб нагадати нащадкам про дорогу ціну звільненої рідної землі. По холодному металу ковзають сонячні зайчики, перебирає вітерець пелюстки квітів у підніжжя. Стереже меч навколишню тишу мирного життя...За відомостями, що отримані з Центрального архіву Міністерства оборони СРСР, читаємо: Забродіна Валентина АфанасіївнаНародилася 23 січня 1925 року в Москві. Учениця школи № 268. Миловидна дівчина з красивими темними очима та кучерявим волоссям. Добре навчалася. За спогадами однокласників: «Был у них и свой заводила – Валя Забродина. Веселая хохотушка, певунья. Нравилось очень ребятам, как играет она на гитаре. Часто просили Валю почитать стихи. Она мечтала стать актрисой. И стала бы, наверное. Да жизнь распорядилась иначе, по-своему. Рано умерли родители, осталась с сестрой и старенькой бабушкой. Окончив семь классов, устроилась работать механиком в кинотеатр «Перекоп».З перших днів війни Валя, що називається, «оббивала пороги» військкомату, прохаючись на фронт. І досягла свого. Закінчила курси медичних сестер, і помчав її, молодшу медсестру, 16-річну дівчинку, по дорогах війни санітарний поїзд. Але Валя хотіла бути, де важче, та наполегливо просилася на передову. Й скоро написала додому: «Я перешла работать в полк. Это почти на самой передовой!». На Сталінградському фронті отримала поранення і в 17 років була нагороджена бойовою медаллю. В листах до рідних Валя переживає за їхнє здоров’я: «Но ничего, кончится война, я вернусь и вылечу тебя, моя дорогая», – писала вона бабусі. Але ця мрія так і не здійснилася.Вранці 16 липня 1943 року старшина медичної служби 87 гвардійського артполку 39 гвардійської стрілецької дивізії загинула. Німецька авіація налетіла на ліс близько с. Капитолівка, де знаходився медсанбат з пораненими. Від осколку бомби Валя отримала смертельне поранення в голову. Вчорашній школярці було лише 18 років.

 

Ходаєв Аркадій Максимович, народився в 1902 р. в с. Новгородовка Рассказовського району Тамбовської області. Мав сина Анатолія та доньку. Призивався з міста Усурійська. Служив у 87 гвардійському артполку 39 Гвардійської Барвінківської стрілецької дивізії. За одними відомостями – рядовий, за іншими – єфрейтор.Загинув у бою 12 липня 1943 року. Після війни місце поховання відвідувала племінниця Ходаєва Раїса Андріївна. В Аркадія було 4 братів. Всі віддали життя за Вітчизну в тій війні. В селі Яремівка стоїть пам’ятник воїнам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. А поруч – мармуровий обеліск з портретом зовсім юного бійця зі снайперською зброєю в руках. Це рядовий Султан Еркімбаєв з Казахстану. Через 60 років родина Султана знайшла місце його поховання.Справа Еркімбаєва числилася під грифом «секретно». Єдиний знімок Султана, який він прислав з фронту рідним в Костанайську область, був зроблений фотокореспондентом. Що міг зробити рядовий, ще зовсім хлопчисько, щоб потрапити на сторінку військової газети? Чому на рядового була заведена особова справа? Султан Еркімбаєв народився в Семіозерному районі Костанайської області. У жовтні 1941 р. був призваний в армію. Військову підготовку пройшов у Кемеровській області (м. Таштагола). Там костанаєць проявив талант стрілка, а потім потрапив до секретного підрозділу школи снайперів у Челябінській області, де пройшов підготовку для служби в розвідроті. На війну Султан потрапив восени 1942 року у складі 997-го стрілецького полку 263-ї стрілецької дивізії. Вже через два місяці його відзначили за бойові заслуги: на особистому рахунку 18-річного хлопця – 47 гітлерівців. Спецроту снайперів, в якій служив костанаєць, кидали в найбільш гарячі місця, відправляли в розвідку, готували до операцій у тилу ворога. Тому увага військової преси до юного солдата була невипадкова. Ось що писала бойова газета «За честь Родины»:«... снайпер 997-го стрілецького полку Султан Еркімбаєв, на особистому рахунку якого з початку цього року більше 40 фашистських загарбників, в одному із останніх боїв під Харковом, незважаючи на поранення, проявив героїзм».Йому буквально до кістки пропалило руку і кулею пробило другу. Але він не залишив поле бою і своїх товаришів. А після перев’язки підхопив зброю і своєчасно прийшов на допомогу своїй снайперській роті, завдяки якій наші війська подолали опір супротивника.Та ж газета в середині серпня 1943 року у рубриці «Герой нашого времени» написала:«Ціною власного життя снайпери 997-го стрілецького полку 263-ї дивізії відстояли правий берег р. Сіверський Донець під с. Красний Яр. Полк перейшов річку і відкинув фашистів на декілька десятків кілометрів назад...»В братських могилах на Ізюмщині поховано близько 18000 солдатів і офіцерів Радянської Армії. А скільки ще по ярах та балках, на перехрестях доріг, у лісах і полях лежить останків тих воїнів, які й досі вважаються пропалими безвісти. Всі вони – жертви і водночас – герої кривавої воєнної драми, яка розігралася тут в далеких 1942-1943 роках. За німецькими даними, в районі Ізюма і Барвінкового під час ІІ світової війни загинуло біля 200 тис. німецьких солдатів і офіцерів. За офіційними архівними даними тільки на Ізюмщині загинуло 800 тис. радянських воїнів. За свідченнями очевидців, в районах головних боїв (місце на Крем’янці в районі сучасного сміттєзвалища(!), біля сіл Суха Кам’янка, Заводи, Довгеньке) поля бою були вкриті тілами загиблих у декілька шарів. Землі не було видно за трупами і кров’ю. За неофіційними даними, кількість загиблих наших воїнів тут сягає від 1 до 1,5 млн. чоловік. Якщо ще додати до цієї цифри 200 тис. німецьких загиблих, то чи не є земля, на якій ми живемо, найзгубнішим місцем на всій земній кулі? Де ще в світі було стільки жертв від стрілецької зброї? Від атомної бомби в Хіросімі загинуло 100 тис. чоловік. На згадку про цю страшну трагедію японці щорічно у день бомбардування випускають в небо 1000 голубів.Ізюм-Барвінківський плацдарм – це принаймні десять Хіросім! Чи стануть події на нашій землі такі ж відомі, як Сталінградська і Курська битви, блокада Ленінграда, оборона Севастополя?... Залежить тільки від нас.