Книга Скорботи України. Харківська область

 

 

                                                     

Книга Скорботи України. Харківська область./ Головна ред. кол.: І.О. Герасимов (голова та інш.; Обласна ред.. кол.: І.О. Терехов (голова) та інш. – Харків: Комунальний заклад Обласна пошуково-видавнича наукова редакція Книги Пам'яті України, 2007. – 848 с.

 

 


 

Вовчанський район

Сильніша за смерть

C. 208-215

31 жовтня 1941 року війна увірвалася й на землю Вовчанщини, мальовничого краю у долині Сіверського Дінця. І хоча фашисти вперше пробули тут тільки дванадцять днів, мешканці району встигли відчути її тривожний подих. Вже 12 листопада, після удару по ворожих військах, частини Червоної Армії змусили їх відступити, визволили і Вовчанськ, і багато навколишніх сіл. Фронт зупинився за шість кілометрів від райцентру, а лінією, що його розділяла, став Сіверський Донець. Так район опинився у смузі бойових дій військ Південно-Західного напряму, що позначилося на долі більшості населених пунктів та їх мешканців. По кілька разів переходили з рук у руки вовчанські села, зокрема, Піщане, – одинадцять. На території району розгорталася не одна наступальна операція радянських військ щодо визволення Харкова. Були вони, на жаль, невдалі… Зіткнувся з сильною протидією ворога  і березневий наступ 1942 року. 

Настав травень, і новий наступ військ Південно-Західного фронту закінчився великою трагедією. Один із головних ударів планувалося завдати по фашистах із району  Вовчанська. Але ворог чинив відчайдушний опір, перекинувши сюди значну кількість живої сили та техніки. Врешті, після жорстоких боїв наші частини перейшли до оборони. Ще гірше становище склалося для наших дивізій і армій, що наступали з Ізюмо-Барвінківського виступу: значна кількість з’єднань Червоної Армії потрапила до німецького оточення. Тож 11 липня 1942 року гітлерівські війська знову захопили Вовчанський район. Так на більш ніж сім місяців тут запанували фашисти…

З перших днів окупації чужоземні «завойовники» почали діяти як справжні грабіжники, злочинці і людожери. «Завмерло все, – згадувала про той час вчителька із Старого Салтова Олександра Павлівна Капінус, – тільки панує варварський порядок: шибениця, розстріл, грабіж мирного населення. Німці, мов голодні хорти, знищують худобу, птицю, молодняк…».

Масовим пограбуванням і конфіскаціям гітлерівців не було кінця. Цьому сприяли й численні накази «нової влади», спрямовані на максимальне вилучення з села продовольства для забезпечення потреб вермахту і «Великої Німеччини». Доля місцевого населення мало турбувала окупантів. Більш того, за найменшу провину люди нерідко розплачувалися життям… Так, у селі Старий Салтів за порушення німецького наказу про заборону самостійно забивати худобу гітлерівці повісили на телеграфному стовпі Петра Івановича Литка. На своєму подвір’ї застрелили К.С. Помазуна, який під час реквізиції не давав своєї корови окупантам, а його дружину тяжко поранили. У ході чотирьох грабунків у с. Пролетарське вбито десятьох селян, ще двадцятьох змусили нести забране майно і переправляти його через Сіверський Донець. Після цього людей, від підлітків до старих, повели на лісову галявину і там розстріляли… Село палили, зачиняючи мешканців по хатах. Так живцем згоріла й однорічна онука І.Л. Куличенка. Якщо хтось і виривався з полум’я, в нього тут же стріляли.

Через рік така ж трагічна доля спіткала і село Революційне, яке вночі 29 листопада 1942 року після пограбування фашисти підпалили, а сонних людей, які вибігали з хат, вбивали. Тридцять чотири мешканці було погублено і спалено, серед них багато дітей.

Терор, репресії – найжахливіший бік буття людей під окупацією. Зрозуміло, це було не просто свавіллям німецьких військ, а мало заздалегідь спланований характер. Адже основні принципи «східної» політики Гітлер сформулював у генеральному плані «Ost», розробленому ще у 1940 році… Мова йшла не просто про боротьбу з комуністичною ідеологією, а про завоювання життєвого простору, не просто про знищення більшовиків, а слов’янських народів. Тепер ці плани вояки фюрера втілювали на українській землі з використанням усіх «необхідних» методів і засобів.

Для здійснення своїх злочинних намірів і з метою залякування людей «нова влада» запровадила обов’язкову реєстрацію всіх громадян і,  зокрема, комуністів, комсомольців, активістів. За приналежність до партії у Вовчанську повісили Олександра Івановича Ситника, Миколу Федоровича Стогнія, та інших, у селі Червоноармійське Друге – партійця Микиту Федоровича Лимана, а також Марфу Єгорівну Кислу, яка його переховувала.

Водночас тривало й «очищення» території від євреїв. Зрозуміло ж, без будь-якого жалю і тільки збройними методами… Галину Іванівну Іткіну за те, що була дружиною єврея, фашистські нелюди розстріляли з трирічною донькою і сином, Зінаїду Ізраїлівну Броун – разом із дев’яностодев’ятирічною матір’ю та трьома синами, а літню жінку на прізвище Фрідман нелюди вбили – із донькою та онуками… У  селі Захарівка  тільки за підозрою, що він є євреєм, погубили Бориса Тихоновича Бєлозорова. Перед розстрілом окупанти змусили цього чоловіка викопати  собі яму для могили…

Потурбувалися і про забезпечення «легкої смерті» вісімдесятьом п’ятьом хворим і немічним людям, які утримувалися у Вовчанському будинку інвалідів. Навіщо «вищій расі» зайві їдоки?... Усі ці люди прийняли мученицьку смерть у фургоні так званого «газенвагена», влучно названого народом «душогубкою».

Новим лихом, що насунуло на селян, стала примусова мобілізація молоді до Німеччини. Тут перед німцями вислужувалися, намагаючись догодити, старости та поліцаї. Староста села Білий Колодязь посилав у рабство насамперед юнаків і дівчат із родин передових колгоспників, робітників, інтелігенції. У Г.І. Кущової з сел. Вірівка дочка до війни була комсоргом. За це дівчину відправили працювати на німців. Разом  із нею вислали і Феклу Титаренко: не простили ій поліцаї того, що якось відверто сказала запроданцям: «Душите нас, кляті? Ну, нічого, прийде час – і вас придушать!». Під час від’їзду молоді до Німеччини у с. Захарівка німецькі прихвосні ходили з хати в хату і гнали людей вантажити речі тих, хто не з своєї волі вирушав у далеку путь… «Сумно, страшно, – згадували після війни усе пережите селяни. – Сотні людей зібралися проводжати своїх дочок і синів на вірну смерть… Поліцаї криками і пострілами розганяли натовп. І так три дні». Із села Радянське до Німеччини відрядили п’ятьох комсомольців. У ніч напередодні відправлення біля їхніх хат виставили вартових, щоб мобілізовані не потікали.

Але деякі юнаки та дівчата воліли за краще загинути, ніж їхати працювати на ворога. Ганна і Яків Коломійці із Непокритого переховувалися від мобілізації, та їх спіймали, по-звірячому побили, а потім розстріляли. Життям поплатилися за небажання їхати до ненависної чужини Тетяна Шкиря та її брат Олексій, Тетяна Чумак, п’ятнадцятирічна Марія Коновалова. І це тільки в одному селі! На каторгу фашисти забирали людей навіть в останні дні свого панування, під час відступу: чотирнадцять юнаків і дівчат вивезли до Німеччини з Хотімлянської сільради, п’ятнадцять – із Писарівської, тридцять чотири – із Старого Салтова, двадцять двох – з Рубіжного, тридцять – з Огірцевого... А ось із с. Котівка до Німеччини при плані 54 чоловік не відправили жодної особи завдяки старості Платону Семеновичу Лисенку: він попереджав молодь напереродні мобілізації, щоб ішла з села, а в комендатуру приводив інвалідів і непрацездатних. Всього ж по району німці планували зробити своїми рабами шість тисяч молодих жителів Вовчанщини, але встигли вивезти  тільки шістсот. Ті, кому пощастило повернутися з неволі, згадували, як хазяї змушували українських дівчат відрізати коси, щоб не гаяли часу на заплітання, як бранок били навіть за те, що не розуміли німецької мови. «У Північній Баварії, – розповідав Олександр  Кисельов, – був невільницький ринок, де відбирали молодь за смаками майбутніх хазяїв: з блакитними очима або тільки блондинів та брюнетів… Коли нас пригнали на фабрику, кожному повісили на шию великий залізний номер, як  худобі.. Працювали по 16-18 годин на добу. Годували нас дуже погано:  я з голоду трохи не вмер. Безліч разів мене били гумовими  палицями. Із п’ятдесятьох наших бранців живими залишилися тільки двадцять двоє, решта загинули».

Перетворити наших людей на рабів вороги намагалися з перших днів перебування на окупованій вовчанській землі. Один із німецьких наказів стосувався обов’язкової трудової мобілізації усіх працездатних – від неповнолітніх до старих. В разі непокори на «винного» чекало покарання у вигляді штрафу або батога… Працювали тяжко, за будь-якої погоди… У селі Піщане у борону впрягалися замість коней по шість-вісім жінок. За невихід на роботу дві доби  просиділа у підвалі п’ятнадцятирічна Любов Мордовенко з Благодатного і у Бочковому за спізнення селян кидали до сирого, холодного льоху. Людей із сіл Старицької сільради силою гнали до лісу будувати землянки, а коли хтось відмовлявся, нещадно били палицями. «Якось нам треба було відкидати зі шляху грязюку, щоб не загрузли німецькі машини, – згадувала вчителька із Стариці М. Кугашова. – Я не мала лопати, і гітлерівець намагався примусити мене розгрібати багно руками… Та я відмовилася, і він відвів мене до коменданта, а той посадив на п’ять днів у підвал». А ось рядки спогадів ще однієї вчительки – В.І. Білівцової із села Молодова: «З якою огидою йшли ми на роботу! Свої почуття важко було приховати, і вороги це помічали… Якось мене дуже побили за те, що не підкорилася наказові возити дрова. Озвірілий німець накинувся на мене з кулаками, розбив до крові губи, ніс. Але я вчинила – таки по-своєму і працювати не пішла…».

Глуха, прихована ненависть до жорстокого, нахабного ворога нерідко переростала у прагення до активного антифашистського опору. Користуючись підтримкою місцевого населення, у районі діяв партизанський загін під керівництвом І.А. Шепелєва, що базувався у Рубіжанському і Старицькому лісах. Його бійці знищували мости, шляхи, комунікації ворога, вчиняли напади на німецькі автоколони, вели серед населення роз’яснювальну роботу. Ще у вересні 1941-го у с. Старий Салтів було створено підпілля, а також партизанський загін, що складався з трьох груп (у Старому Салтові, Гонтарівці й Хотімлі). Його командиром призначили І.Р. Яковлєва, комісаром – З.С. Піддубного. Згодом загін розгорнув диверсійну роботу, збирав і доставляв важливі розвіддані штабові 300-ї дивізії Червоної Армії, допоміг їй розгромити ворожий штаб у Хотімлі і знищити 350 гітлерівців. На сході Вовчанщини діяв загін народних месників №13, начальником штабу якого був В.М. Рябчинський: у грудні 1941-го він допоміг 215-у стрілецькому полку перейти лінію фронту. Під час  однієї з операцій фашисти кинули проти партизанів значні сили. 25 листопада 1942 року карателям вдалося оточити партизанів у селі Стариця. Два дні тривав жорстокий бій… У ньому смертю героя загинув В.М. Рябчинський. Іншого партизана, І.С. Шевченка, який уночі після бою пішов у розвідку до смт Білий Колодязь, виказав один із запроданців. Кілька днів І.С. Шевченка катували в поліції, а потім відправили до гестапо, де 3 грудня 1942 року розстріляли…

Ще у новорічну ніч 1942 року група народних месників під командуванням Олександра Щербака, колишнього працівника Старосалтівського райкому комсомолу, увірвалася до с. Новодонівка і закидала гранатами хати, в яких були фашисти, знищивши двадцять окупантів. Пізніше О.М. Щербак пройшов курс навчання у спеціальній партизанській школі разом із Надією Волковою, Федором Синько і Галиною Пархоменко. Усі четверо у жовтні 1942-го були скинуті з літака над окупованою територією області. Але Федора Синька, який одразу попрямував до рідних місць, у Вільхуватку, де до війни працював секретарем райкому комсомолу, впізнав зрадник, і фашисти стратили партизана. Не пощастило й Олександрові Щербаку: під час приземлення він зламав обидві ноги і разом із зв’язковою Надією Волковою залишився у загоні ім. Щорса. На саморобних носилках, виготовлених із гілок, бійці двадцять кілометрів несли Олександра до бази у лісах поблизу Стариці.

Трагічно склалася доля більшості партизанів загону, виданих запроданцем. 26 листопада 1942 року до сіл Стариця, Тернова, Рубіжне прибули сотні карателів, які перекрили шістнадцятьом народним месникам усі шляхи для відступу. Партизани вирішили іти на прорив… Олександр Щербак, взявши ручний кулемет, очолив групу прикриття. У її складі залишилася і Надія Волкова.

…Бій був недовгим, але жорстоким. Партизани стійко відбивали атаки ворога, добре озброєного і значно чисельнішого. Один за одним гинули бійці, і врешті, Надія Волкова залишилася у ворожому оточенні сама. Сімнадцять фашистів застрелила з автомата ця тендітна дівчина, а останній патрон залишила для себе… По війні Олександрові Щербаку і Надії Волковій було посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

…У записній книжці Олександра Щербака, яка збереглася, є такі слова: «Смерть не страшна, якщо у мене і в кожного з нас горить любов до Батьківщини і ненависть до ворога. Ненависть до ворога сильніша за смерть…». Так міг мислити справжній патріот, дуже сильна й мужня людина…

Стосовно партизанів, то вони ввижалися окупантам у кожному чоловікові, жінці, навіть дитині. Тож вермахт кинув великі сили на боротьбу з народними месниками. У ряді райцентрів Харківщини, зокрема й Вовчанську, базувалися групи ГФП (фельдполіції), які концентрували увагу на боротьбі проти партизанського руху. Вони вивчали настрої людей, ворожі прояви з боку місцевого населення, попереджали акції, що підривали німецьку владу, знищували їх учасників. А ось як навчав діяти гітлерівських вояків по відношенню до партизанів командувач 6-ї німецької армії генерал-фельдмаршал Вальтер фон Рейхенау. У своєму наказі «Поведінка військ на Сході» він закликав не брати партизанів та тих, хто допомагає їм, у полон, а нещадно знищувати на місці, використовуючи найсуворіші засоби в ході їх допитів та транспортування, застосовуючи спалювання всіх сіл, де населення підтримує народних месників. Часто під цим приводом піддавалися репресіям широкі маси людей.

Але це не лякало селян, багато з яких надавали партизанам усіляку допомогу і підтримку. Мешканці села Рубіжне приходили на поміч бійцям загону №1 Д.К. Лещенка, що пізніше з’єднався із партизанами І.А. Шепелєва. З останніми тримав зв’язок і дев’ятнадцятирічний Микола Комеристий та його товариші із с. Бочкове. Лісник Савелій Йосипович Пасинок попереджав народних месників про небезпеку, надавав їм човен для переправи. Подружжя Шеховцових – Іван Матвійович та Фекла Йосипівна – із Піщанки передало партизанам зброю, переховувала у своїй хаті народних месників Марія Гнатівна Копійченко із с.  Огірцеве. Уже згадуваний староста с. Котівка Платон Семенович Лисенко допомагав партизанам харчуванням, виручав людей з-під охорони, зокрема вчителя А.О. Коваля і голову сільради С.Л. Дерев’янка.

У Старому Салтові для надання допомоги партизанам був залишений коваль колгоспу «Прогрес» Митрофан Іванович Валінов. На його квартирі зберігалися зброя для загону, а також антифашистські листівки, які розповсюджували серед населення Старого Салтова, Молодової, Хотімлі патріоти М.Ф.Гулий, Л.С. Купін, О.С. Колісник, М.С. Рибалко. Але у 1942-у М.І. Валінова окупанти вистежили і по-звірячому закатували разом із товаришами по боротьбі І.Т. Радченком та І.Т. Чуприною.

Втім, було й немало людей, які ніяк не будучи пов’язані з партизанами і підпільниками, відчували внутрішню потребу зробити внесок у боротьбу з окупантами. То був поклик їхньої совісті… Антифашистську агітацію вели серед односельців батько і дочка Світличні з Березників, матір і донька Новицькі з Верхнього Салтова, а двадцятирічна Антоніна Задорожна зі Старого Салтова, влаштувавшись працювати до німецької комендатури, намагалася отруїти ворогів. Яків  Степанович Кобзар провів через річку по кризі із Приліпки до Бугруватки двох червоноармійців. За свої патріотичні дії ці люди поплатилися життям…

Щире співчуття й допомогу отримували від простих селян і червоноармійці, які виривалися з фашистського оточення. Марфа Іванівна Ягнюк із Білого Колодязя знайшла на полі бою дев’ятнадцятьох поранених радянських бійців, розмістила їх у себе в хаті, лікувала. А фельдшер села Широке Дарія Сергіївна Явдошенко за порятунок наших бійців у листопаді 1941-го була по війні нагороджена медаллю «За відвагу». Загрозу неминучої загибелі відвели від наших воїнів, які потрапили в біду, двадцятирічний Федір Солодовник із с. Радькове, Варвара Григорівна Кузнецова з Бочкового, Марфа Антонівна Верлока з Непокритого, Тетяна Іванівна Толстая з Молодової. Мешканці села Караїчне не побоялися після бою поховати шістнадцятьох загиблих бійців, а поранених забрати до себе…

У середині липня 1942 року гітлерівці привезли до Вовчанська радянських воїнів, які потрапили до полону. То були переважно поранені… Утримувалися вони у жахливих умовах у приміщенні школи. Табір посилено охоронявся. І все ж  місцеві жителі знаходили змогу передавати в’язням продукти та медикаменти. Брали у цьому участь і діти Надії Василівни Торчинської – дочка Валентина, десятирічний син Юрій, подруга Валентини Ольга Логвиненко та інші. Невдовзі військовополонених перевезли до Харкова, у табір смерті на Холодній Горі. Щодня від ран, хвороб, голоду в’язні гинули тут сотнями. Фашисти дозволили  українцям за певну суму грошей забирати звідти своїх родичів. На кожного в’язня потрібні були документи, які і підтверджували його родинні зв’язки, вимагалися й письмові свідчення знайомих. Щастило тим, хто міг через дротяну огорожу перекинути потай від варти камінець, обгорнутий запискою із своїми основними даними… Поталанило одному з полонених офіцерів – Венедикту Алексєєву: через якогось мешканця Вовчанська в’язневі вдалося передати родині Торчинських прохання визволити його з неволі.

…Валентина, Ольга і Юрій прийшли до Харкова пішки. Вартові біля в’язниці відганяли людей від паркану, що оточував її, і перша спроба виявилася невдалою: охоронець помітив записку, кинуту Алексєєвим, і хотів її забрати, та хлопчина миттю проковтнув папірця… Німець схопив Юрка, шарпонув щосили і вдарив ногою. Вдруге записку все ж вдалося непомітно підняти з землі. У ній значилося, що документи треба готувати на Венедикта Олексійовича Алексєєва і Віктора Григоровича Максименка…

Матір Валі та Юри Надія Василівна і її сестра Галина Василівна поставилися до доль цих людей, як до рідних. Доклали багато зусиль, щоб зібрати гроші, роздобути необхідні довідки, знайшли і свідків. Але як передати в’язням табору їхні фіктивні біографії? Цього разу справі зарадив Юрко: за допомогою рогатки він спритно закинув паперовий згорточок у вже знайоме вікно камери.

Втретє Валя і Ольга прибули до табору з готовими документами і грішми. Полонених, яких мали викупити, на той час вже перевели до комендатури. Скільки було пережито під час оформлення перепусток! Хвилювалися ще й тому, що Алексєєв, чуваш за національністю, погано знав українську мову… Та ось, нарешті, все позаду, і «родичі» Торчинських виходять із воріт табору, до своїх рятівників. І хоча обидва були дуже виснажені і ледь пересувалися, очі в обох світилися радістю.

…А фашистському пануванню на Вовчанщині наставав кінець. Відчуваючи це, вороги діяли з особливою люттю, чинячи репресії над мирними людьми. У Революційному у січні 1943-го гітлерівці жорстоко розправилися з родинами, які підозрювалися у наданні допомоги частинам Червоної Армії, а село спалили. 24-х мешканців Старого Салтова фашистські нелюди закатували і кинули в колодязь, а 142 хати, перетворили на згарища. Понад тисячу будинків спалили у Білому Колозязі, зруйнували школу, вокзал, клуб, знищили парк і ліс, намагалися підірвати й цукровий завод. У Хотімлі в результаті боїв уціліла лише одна хата.

Великих збитків зазнав під час окупації і центр району Вовчанськ. Вороги зруйнували і спалили всі промислові підприємства, школи, медичні заклади, залізничну станцію, МТС, друкарню, млин, знищили половину усього житлового фонду. А скільки непоправних людських втрат! Тільки поблизу Вовчанська, у траншеях 1-го і 2-го соснових борів та по ярах, було виявлено 547 закатованих чи живцем закопаних у землю людей, серед них сорок – жінки, діти, старі. У багатьох на тілах сліди звірячих тортур…

10 лютого 1943 року місто Вовчанськ визволила від окупантів Радянська Армія. Але чимало населених пунктів залишилися у прифронтовій смузі до середини серпня, коли територія району було остаточно очищена від фашистських військ. Люди, які зазнали стільки горя і втрат, спромоглися на опір ворогові, перемогли саму смерть, почали відроджувати рідний край для нового, мирного життя.

За спогадами мешканців Вовчанського району підготувала Т. Величко, ст. науковий редактор обласної редакції Книги Пам’яті України