Книга Пам’яті України. Харківська область. Борівський район

    

Книга Пам’яті України. Харківська область.: Близнюківський, Богодухівський, Борівський райони/ головна ред.. кол.: І.О. Герасимов (керівник) та інш.; обласна ред. кол.: О.Л. Сидоренко (керівник) та інш. – Харків: Наукова редакція Харківського обласного видання Книги Пам’яті України, 1994. – Т. 4, 784 с.

 

До четвертого тому Харківської обласної Книги Пам’яті увійшли військово-історичні нариси про найважливіші події в Близнюківському, Богодухівському та Борівському районах області у роки Великої Вітчизняної війни і списки полеглих на фронтах захисників Батьківщини, партизанів та підпільників. 


С. 604 – 614

Борова — селище міського типу, адміністративний центр Борівського району. Він розташований на південному сході Харківщини, межує з Ізюмським і Куп'янським районами Харківської області, Сватівським і Кремінським районами Луганської та Краснолиманським районом Донецької області. В кількох кілометрах від селища широким морем розлилось Червонооскільське водосховище. Вперше Борівський район було створено у 1923 р., і існував він до 1930 р., другий раз — з 1935 р. по 1962 р., третій — з 1966 р. по сьогоднішній день.

Перед війною в районі налічувалось 60 колгоспів і один зернорадгосп, МТС, більше 60 населених пунктів, об'єднаних в 14 сільрад. Загальна площа — 675,5 кв. км. За національним складом понад 90 процентів населення — українці.

Провідне місце в економіці посідало сільське господарство. Були певні досягнення як у рільництві, так і в тваринництві. В 1940 р. учасниками виставки в Москві стали 38 тваринників та 52 рільники. Ланка О. Коленікової зібрала по 435 центнерів солодких коренів з гектара. По 230 центнерів картоплі з гектара одержала ланка П. Буряка з колгоспу «Вільне поле». М. Підгорна, доярка з зернорадгоспу, тричі підряд була учасником ВДНГ, щороку від кожної корови вона отримувала по 3700—4000 кілограмів молока. П. М. Гвоздецький — чабан колгоспу «Червоний Жовтень» — від кожних ста овець добився приплоду 167 ягнят.

Щороку колгоспи міцніли, їх прибутки зростали, підвищувався й добробут населення, його освітній та культурний рівень.

Перед війною тут було 4 середніх, 27 неповносередніх і початкових шкіл, в яких навчалося 4958 учнів і працювало 212 вчителів. В селах і колгоспах діяли 55 клубів і хат-читалень, 4 кінопересувки. В районній бібліотеці налічувалося понад 15 тисяч примірників художньої і політичної літератури.

У 1940 р. збудовано залізницю Куп'янськ — Донбас, яка проходила і по території району.

Останній мирний номер борівської районної газети «Радянське село» від 22 червня 1941 р. був повністю присвячений господарським справам. Передова стаття закликала своєчасно і без втрат зібрати врожай. А хліба тоді видались на славу. Земля щедро віддячила за турботу про неї. Але не довелось багатьом борівчанам збирати хліб. Війна...

Відразу ж після виступу по радіо В. М. Молотова борівчани зібрались на мітинг. Лунали заклики розгромити загарбників, своєю працею допомагати фронту. Немало виступаючих заявили про свою готовність йти добровольцями до Червоної Армії.

Через декілька днів був створений винищувальний батальйон. Його бійці охороняли залізничні станції, шляхи, мости, пункт «Заготзерно». При винищувальному батальйоні була й група кіннотників, її командиром став Д. А. Лиманський.

В перші ж тижні війни сотні борівчан поповнили лави мужніх захисників Вітчизни. Провівши у діючу армію чоловіків, братів і синів, жінки Борової, Підлиману, Підвисокого, Богуславки та інших сіл району взялися готувати техніку до жнив, пішли працювати в кузні. Замінила свого чоловіка у кузні Е. К. Канцедайло, О. М. Білик і Л. Ф. Терентьєва сіли на косарки. З ранку до заходу сонця трудились вони. Врожай був рясний; щоб вчасно справитись із жнивами, багатьом жінкам довелося косити хліба вручну. Зібрали й значну частину врожаю соняшника, овочів. Майже повністю був виконаний план осінньої сівби." lang="UK">Фронт просувався на схід. У вересні 1941 р. в тил було евакуйовано частину населення району, основну техніку МТС, підприємств і колгоспів. Почалося формування партизанських загонів і підпільних груп на випадок окупації району, створювалися бази зброї, боєприпасів, пального. Незабаром фронт став на річці Сіверський Донець.

Всю зиму 1941—1942 років борівчани разом з населенням інших східних районів Харківської області постачали фуражем, м'ясом, хлібом і овочами бійців Червоної Армії, брали участь у будівництві оборонних ліній навколо Ізюма, Шевченкового, по річці Оскіл. Одночасно привели в порядок всі шляхи між передовою і тилом, навели додатково шість переправ через Оскіл, зібрали теплі речі для воїнів, кошти на танкову колону імені Комсомолу.

В Боровій, Богуславці, Пісках-Радьківських та інших селах працювали госпіталі, в яких велику допомогу медикам подавали місцеві дівчата і жінки. В райгазеті від 12 квітня 1942 р., наприклад, подано спогади фронтовика про санітарок-комсомолок Галю Чудну і Марію Ісаєву, які допомагали пораненим в санітарних ешелонах, що йшли з Борової в тил: «...Як степові метелики, появлялися вони серед поранених... Веселим поглядом нагороджували нас, спритністю в роботі, бадьорістю своєю породжували нові сили, веселий настрій; ми забували про біль...»

Близько року Борівський район перебував у прифронтовій зоні, стали частішими ворожі бомбардування, особливо часто фашисти бомбили залізничну станцію Переддонбасівська. Але борівчани продовжували трудитися на ланах і фермах, всіляко допомагали частинам діючої Армії.

Влітку 1942 р. після серйозної невдачі радянських військ в травні під Харковом німці перейшли в наступ. На Південно-Західному фронті склалося тяжке становище. 8 липня Борова була окупована. Настала чорна ніч окупації, що тривала сім місяців. Фашисти арештовували і вбивали радянських патріотів, грабували колгоспи і населення. У вересні 1942 р. були заарештовані і після жорстоких катувань розстріляні колишній шахтар, пенсіонер М. І. Виноградський, голова колгоспу Д. В. Шульга, комуніст М. І. Немилостивий та інші. Така ж доля спіткала також голову Борівської сільради М. М. Ковзало. Загарбники закопали живими в землю активістів села Богуславка А. М. Токаря, Л. Д. Тельного, В. П. Паська.

В кінці липня 1942 р. в Піски-Радьківські з села Червоний Оскіл Ізюмського району німці пригнали 17 партизанів. Після тривалих мордувань їх було підірвано на мінному полі, неподалік від села. На залізничній станції окупанти влаштували табір військовополонених; крім червоноармійців у ньому морили голодом, піддавали знущанням місцевих жителів.

Тільки з одного села Нижче Солоне фашисти насильно забрали в німецьку неволю 20 чоловік.

З особливою жорстокістю фашисти розправлялись з тими, хто не виконував накази окупантів, підтримував зв'язок з патріотами, які чинили опір. Жителька с. Загризове П. Л. Святенко допомагала партизанам продуктами і давала їм притулок. Гестапівці заарештували її і відправили до Куп'янська, де й замордували. Наталія Дрозд з села Новий Мир була розстріляна окупантами за те, що переховувала партизанів у власному будинку. Те ж саме зробили і з Оксаною Беценко з села Червоний Став. Гестапівці забрали її і повезли в Борову, дорогою знущались, ламали руки, допитували, де партизани. Так нічого й не довідавшись, біля села Шийківки на кургані розстріляли. Перед смертю вона просила: «Підождіть, не стріляйте, дайте попрощатися з дітьми...» А їх у неї було троє і всі маленькі...

Чимало борівчан, переважно молодих, було відправлено в Німеччину, на каторгу. Загарбники відбирали худобу, зерно, палили хати, ґвалтували, нищили і забирали у населення майно. Як свідчать архівні документи, тільки по тодішніх 14 сільрадах, що займали дві третини території району, 78 мирних жителів загинуло при бомбардуванні сіл ворожою авіацією і під час бойових дій німецьких частин, 53 чоловік було замучено, 66 піддано катуванням, зґвалтовано 56 жінок і неповнолітніх дівчат. Ось які жахи приніс борівчанам так званий «новий порядок», який фашисти повсюди утверджували на окупованій землі.

4207 жителів району були призвані під час війни в діючу армію, 3780 не повернулися додому, з них 1524 пропали без вісті, 88 померли від ран. Понад 1200 борівчан-фронтовиків були нагороджені бойовими відзнаками Батьківщини, п'ять наших земляків за особливу мужність і здійснені подвиги удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

Зі шкільної парти разом з однокласниками з Першотравневої середньої школи пішов захищати Вітчизну юнак з села Копанки Єгор Шутько. Від Сталінграда до Прибалтики — славний бойовий шлях снайпера, а потім кулеметника, скромного хлопця з зернорадгоспу. Перший раз його поранило під Савинцями, недалеко від рідного дому, потім — другий раз, третій... І знову хоробрий воїн повертався в стрій.

21 вересня 1944 р. при визволенні Латвії від окупантів він загинув, відбиваючи контратаку фашистів. На той час на його снайперському рахунку було близько 200 знищених гітлерівців. 24 березня 1945 р. рядовому Єгору Йосиповичу Шутьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Похований безстрашний герой у Валкському районі Латвії. На його могилі встановлено пам'ятник з меморіальною дошкою. До його могили не раз їздили учні з Першотравневої середньої школи.

Колгоспник із села Підвисоке Григорій Запорожченко пішов на фронт уже досвідченим солдатом. Дійсну службу в Червоній Армії він проходив у прикордонному загоні. Під час Великої Вітчизняної війни визволяв Харків, брав участь у битві на Волзі, воював на Курській дузі, де вже командував взводом.

За мужність, виявлену при форсуванні Дніпра, Г. А. Запорожченко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Ось як розповідається про його подвиг у нагородному листі: «В жовтні 1943 р. командир взводу зв'язку Запорожченко одержав наказ забезпечити провідним зв'язком правий берег Дніпра, де невелика група радянських воїнів вела жорстокий бій. Разом з двома бійцями під прикриттям темряви зумів на рибальському човні переправитися на правий берег. Течією човен віднесло вбік від ділянки, яка вже була захоплена нашими частинами. Ворог помітив трійку хоробрих і намагався їх знищити. Почався нерівний бій, який тривав близько двох годин... Утримуючись на протилежному березі, Запорожченко дав можливість іншій групі бійців форсувати Дніпро і захопити ділянку землі на правому березі». Відважний зв'язківець пройшов з боями Україну, визволяв від фашистів Болгарію і Югославію. Закінчив свій бойовий шлях в Австрії, де за безперебійне забезпечення зв'язком бойових дій одержав орден Червоної Зірки.

«Матросова подвиг безсмертний в Маньчжурії він повторив»,— так сказав поет про нашого земляка Василя Колесника, хлопця з Борової. В 1942 р. 19-річним юнаком Василь іде до армії. Його посилають на охорону далекосхідних рубежів країни. Наполегливий у навчанні, перший декламатор і танцюрист— таким знали його у прикордонному загоні. І ось почалась війна з японськими мілітаристами. З перших її днів В. Колесник — на передовій.

...Це трапилось 10 серпня 1945 р. Радянські війська вибивали ворога з укріплень, визволяли китайську землю від окупантів. Та ось на шляху став ворожий дот. Під вогнем кулемета падали наші воїни. Рух вперед припинився. Під кулеметним вогнем японців Василь Колесник зробив прохід у колючому дроті, який оточував дот, підповз до амбразури і закидав її гранатами. Але дот продовжував вести вогонь, падали товариші. І тоді Василь повторив подвиг О. Матросова. Дот замовк. Наші підрозділи пішли вперед.

Майстер «вільного пошуку» — так називали в авіаційному полку льотчика Володимира Єгоровича Біжка, нашого земляка із с. Загризове. На штурмовику «Іл-2» за майже 150 успішних бойових вильотів він знищив до 117 автомашин з живою силою і воєнними вантажами, 12 танків, 6 крупних складів з боєприпасами і пальним, 4 переправи, 50 залізничних вагонів, 5 зенітних батарей, підпалив близько 40 важливих воєнних об'єктів ворога. Воював під Курськом, на Харківщині, визволяв Болгарію, Чехію і Словаччину. Під час боїв на Львівщині йому довелось посадити підбитий літак у ворожому тилу, 20 днів добирався до своїх.

В. Є. Біжку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нині живе в російському місті Самарі.

Не було такого роду військ, такого фронту, більш-менш значних битв, де б не воювали борівчани.

З першого дня війни бився з фашистами відважний розвідник М. І. Соколов з Новоплатонівки. Бив ворога під Москвою, Тихвіном, Клином. За перші сім місяців війни привів 17 «язиків». Батьківщина нагородила його 4 орденами, багатьма медалями. За участь у визволенні Праги уряд Чехословацької республіки нагородив його «Хрестом за хоробрість». Від Москви до Берліна пройшов з боями сержант І. Є. Безкровний з Підлиману. Захищав Москву, а потім Сталінград, визволяв від окупантів рідну Горохуватку старшина П. К. Скрипка.

164 доби разом з бойовими товаришами захищав легендарний півострів Ханко П. Северін з Чернещини. А потім — інші бої. Орденом Слави III ступеня, трьома медалями «За відвагу», іншими нагородами відзначений воїн на фронті.

Мужньо захищав місто Севастополь — головну базу Чорноморського флоту — М. В. Захарченко з Борової. Пізніше наш земляк брав участь у Курській битві, в облозі німців під Корсунем-Шевченківським. В битві під Сталінградом брали участь більше 30 борівчан, зокрема танкіст капітан В. Я. Лемішко з Горохуватки, І. Й. Семидоцький, В. П. Іващенко, І. І. Скрипник з села Піски-Радьківські та інші.

Обороняв Одесу, воював на Північному Кавказі, штурмував Берлін Ф. П. Кушин. Він вирізав своє ім'я на стіні рейхстагу, а потім брав участь у Параді Перемоги в Москві. На Курській дузі воював командир відділення розвідки Г. І. Стрілець з Горохуватки, 12 ран на тілі Г. О. Соляника, колишнього командира кавалерійського взводу, учасника боїв за Одесу, Крим, нагородженого орденами Червоного Прапора, двічі — «Червоної Зірки», «Вітчизняної війни», двома медалями «За відвагу».

Воювали з фашистськими загарбниками цілими сім'ями. Не повернулися з війни три брати Радіни. Політрук Іван Степанович загинув під Москвою, солдат Павло Степанович — в бою на Ізюм-Барвінківському напрямі, капітан Федір Степанович — в бою за Кенігсберг.

16-річним добровольцем пішов на фронт Володимир Андрійович Козинський, у якого в боях загинули батько і брат Микола, а матір-підпільницю закатували фашисти.

Говорячи про фронтовиків, не можна не згадати славних землячок — Галину Безкровну, військових медиків Ю. А. Басенко, К. П. Бабійчук, М. Е. Момот, К. Ф. Жесан, В. В. Супрягу, Г. І. Шаповалову, розвідницю Софію Грабар, багатьох інших патріоток.

Ще у вересні 1941 р., коли виникла реальна загроза фашистської окупації району, в лісах поблизу Оскола були створені сховища їжі, боєприпасів, зброї для майбутніх підпільних груп і партизанського загону. В 1941 р. вони не знадобились. Але наступного року небезпека окупації стала очевидною. Почалося формування підпільних груп. Вони були створені у Боровій, Калиновому, Горохуватці, Вище Солоному. Не випадково, відразу ж після початку окупації в Боровій, Горохуватці, Дружелюбівці, Калиновому, в радгоспі вже поширювались листівки із закликами не підкорятися окупантам. У Боровій їх приклеїли навіть на будинок поліції... З'явились заклики організовувати диверсії на токах. Просто нападати і убивати ворогів було небезпечно, адже скрізь були вивішені накази німецького командування і окупаційної влади про те, що за кожного вбитого німця будуть розстрілювати 100, а за вбитого поліцая 20 місцевих жителів. Тому їх вирішили «викрадати». І одних спускали в колодязь, а інших просто закопували подалі від села, в степу. Таким шляхом підпільна група в радгоспі знищила 6 німецьких солдатів, 23 поліцаїв, 4 старост, 2 шпигунів, всього — 35 чоловік.

Оперативна група підпільників не раз підривала полотно залізниці Куп'янськ—Слов'яногірськ. Велика заслуга в цьому старого шахтаря М. І. Виноградського. Денис Власович Шульга, Микита Іванович Немилостивий, Данило Йосипович Забийворота «трудились» на токах. У них були десятки енергійних помічників. І окупанти ніяк не могли налагодити обмолот хліба. У Калиновому група Максима Івановича Чорного ламала молотарки, інші машини, випускала листівки, запасалась зброєю.

Наприкінці жовтня 1942 р. група борівчан, більшість яких у свій час була залишена райкомом партії у підпіллі, а потім виконувала спеціальне завдання по евакуації техніки із прифронтової зони і потрапила в м. Енгельс на Волзі, закінчила курси по оволодінню методами підпільної роботи і виїхала до Москви. У складі партизанської групи було 12 чоловік. Командиром призначили Є. Н. Толмаха. Висадилась група борівчан у глухому степу між Боровою і радгоспом. Відразу ж втрати: не розкрився парашут у міліціонера Ф. Архипенка, зламала ногу радистка Клава Ковальчук, вона потрапила до рук фашистів і була замучена.

Партизани зупинились в лісі, обладнали землянки. Ночами знищували німців і поліцаїв, добували зброю. Партизани вбили і злого ката Міллера, начальника жандармерії у Боровій. У підвалі будинку радгоспного комбайнера С. Г. Сала розмістився підпільний райком партії. Тут приймали зведення Радянського Інформбюро. В грудні 1942 р. німці вислідили партизана А. С. Короткого і оточили будинок. Не можна було гаяти ані хвилини. Партизани кинули декілька гранат, пострибали з горища і автоматним вогнем пробили собі шлях. Короткого важко поранили. Відстрілюючись, П. С. Акимов і П. А. Журавльов відходили в степ, забравши з собою пораненого товариша. Невдовзі останній помер. Маневруючи, сміливці обдурили ворога і зникли.

Втративши слід, німці повернулися до хати Г. С. Сала і почали допит його дружини. Катування не зламали молоду мужню жінку. Вона не виказала підпільників. На всі запитання відповідала: «Нічого не знаю, нічого не бачила». За ту ніч вона посивіла. Вороги влаштували в хаті засідку й згодом заарештували Г. С. Сала. На другий день була арештована вся підпільна група в радгоспі (її видав гестапівський агент) і після катувань розстріляна. Запроданці Молчанов і Соколов видали німцям базу партизанського загону Є. Н. Толмаха, самі вночі підступно вбили його, а також Д. І. Колосникова, Г. С. Олійника, С. М. Запорожця.

Активно діяв загін М. О. Чепурного. Він сам був відважним розвідником. Одного разу він дізнався, що в одному селі німці влаштували склад зброї. Вночі підкопався під глуху стіну в саду і витяг два ручних кулемети, кілька стрічок з набоями і приніс трофеї в загін. Особливо вдавалися загону диверсії. Ним було підірвано декілька німецьких автомашин, комбайнів, молотарок. Весь хліб на території дії загону Чепурного залишився необмолоченим і згодом ним забезпечувалися радянські війська, що діяли на Ізюм-Барвінківському напрямі.

Крім організованого підпілля, в районі діяли і окремі патріоти. Так, лікар Сусанна Олександрівна Головіна оголошувала район тифозним, видавала юнакам і дівчатам довідки про вигадані хвороби, щоб їх не вивозили на примусові роботи до Німеччини. При відступі німців 8-го лютого 1943 р. в селі Калиновому юнаки І. Я. Приходченко, В. С. Кузьменко та інші розстріляли німецьких солдатів, що грабували жителів села.

Свідченням опору німецьким властям і тяжкого становища місцевого населення є й численні окупаційні документи. Зокрема, наказ воєнного коменданта, де повідомлялося, що робітники Кузьомовського державного маєтку (так окупаційна влада перейменувала радгосп) вели спільну роботу з партизанами, які діяли в районі, зберігали зброю, давали притулок партизанам. Борівська райуправа у своєму повідомленні в область відзначає, що населення району саботує роботи; жителі, які не вийшли на роботу, або ті, що пішли з неї без дозволу, підлягали покаранню.

Важко перелічити всі втрати, які нанесли окупанти району. Вони знищили тисячі житлових будинків, сотні шкіл, клубів, лікарень. Тільки колгоспи втратили 4258 голів великої рогатої худоби, 2772 голів молодняка, 4375 коней, багато зерна, картоплі та іншої продукції. Повністю були знищені поливні городи, теплиці. Але найтяжчі втрати були серед населення. Сотні борівчан загинули під час бомбардувань німецькою авіацією, від куль палачів, були вивезені на німецьку каторгу.

1—2 лютого 1943 р. Борівський район був визволений військами 1-ої і 8-ої гвардійських армій генерал-полковників В. І. Кузнецова та В. І. Чуйкова. Значних бойових дій на території району не було, гітлерівці швидко відступали.

Останні дні окупації стали особливо жахливими для населення. Тікаючи під натиском радянських військ, загарбники не щадили нікого. Ось що свідчить вчителька М. П. Одокієнко з с. Загризове: «У лютому 1943 р. 26 есесівців вдерлися в нашу квартиру. Сім'ю вигнали на мороз, а самі почали топити піч книгами радянських класиків. Побили посуд і меблі, хатні квіти виривали з корінням. Коли мій батько Ткачов Петро Григорович став вимагати, щоб припинили розбій, то фашисти розстріляли його з автомата». Свідчить житель цього ж села П. В. Соколовський: «Оскаженілі гітлерівські мерзотники підпалювали хати, кидали в них гранати, стріляли у вікна з автоматів, винищуючи мирних радянських громадян. У хату,де жила колгоспниця Болдеєва з двома дітьми 4-х та 6-ти років, фашисти кинули гранату і гр. Болдеєву було убито, а дітей її, що спали, тяжко поранило. У бомбосховище, де сиділа сім'я П. В. Соколовського, 4 дітей і дружина, фашист стріляв з автомата, і, коли малі діти заплакали, розбійник кинув гранату».

Відразу ж після визволення місцеві органи влади було відновлено. Населення зібрало і передало частинам 1-ої гвардійської армії чимало хліба, м'яса, картоплі і овочів. Знову почав діяти винищувальний батальйон. Його бійці В. Е. Чашка, О. Е. Богатирьов, П. М. Курило, А. П. Чудний та інші виловили в лісах десятки німців і поліцаїв, які ховалися від розплати, охороняли об'єкти. Було відновлено 4 мости, один з них довжиною 760 погонних метрів.

Відгукуючись на прохання командування радянських військ, на будівництво моста під Горохуваткою через Оскіл і інші невідкладні роботи вийшло більш 800 борівчан. Тричі фашистські літаки розбивали міст, і тричі його знову відновлювали будівельники. Багато людей гинуло під час цих нальотів. Міст був споруджений за 12 днів. Це була відчутна допомога фронту.

Колгоспники з с. Шийківка на своїх зборах ухвалили на власні кошти збудувати авіаційну ланку з трьох літаків і передати її фронту. Рахівник колгоспу ім. Ворошилова Я. 3. Конопля у листі до Верховного Головнокомандуючого повідомив, що його чотири брати на фронті, сам же він інвалід, безпосередньо воювати не може. Тому, бажаючи допомогти швидше розгромити ворога, вносить у Фонд оборони 30 тисяч карбованців і просить дозволу збудувати на ці гроші танк «Колгоспник Борівщини». Всього трудящі району внесли на спорудження бойових літаків близько мільйона карбованців готівкою, здали облігацій на 85 тисяч карбованців.

Країна не залишила в біді визволений від окупантів район. Першими прийшли на допомогу трудівники Російської Федерації. Вони прислали трактори, сільгоспмашини, будматеріали, допомогли насінням, худобою. Борівчани активно взялись за відновлення зруйнованого господарства, допомагали фронту. Вже у квітні 1943 р. у районі підтримано ініціативу передових колгоспників щодо створення хлібного фонду Червоної Армії. Вже у 1943 р.— першому після поневолення — район дав країні і армії 796.780 пудів хліба. Були відновлені всі колгоспи, радгоспи, МТС, освоєно 35680 гектарів орної землі, що майже дорівнювало довоєнному рівню. Працювали 162 ферми.

Борівчани свято шанують пам'ять воїнів-визволителів, а також своїх земляків, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, та героїв-підпільників, закатованих гестапівцями. В районі споруджено 16 пам'ятників біля братських могил.

Всього на території району в братських могилах вічним сном сплять 2725 воїнів Радянської Армії і партизанів-підпільників, з них відомі прізвища 1415 чоловік. Пошуками невідомих займаються загони червоних слідопитів зі шкіл, райвійськкомат. За останні два роки знайдено прізвища більш як 200 раніше невідомих полеглих воїнів. Особливо активно діють червоні слідопити Горохуватської середньої школи на чолі з вчителькою Тетяною Андріївною Небувайло (вона не раз на кошти колгоспу «Родина» їздила до м. Подольська у воєнний архів). Ними виявлено понад 30 прізвищ раніше невідомих воїнів, похованих у братській могилі села.

І. Н. ЕЛЬШТЕЙН, відповідальний секретар Борівської районної організації охорони пам'ятників історії та культури, член Спілки журналістів України, ветеран війни