БЕЗСМЕРТЯ. Книга Пам’яті України 1941 – 1945

 

 

БЕЗСМЕРТЯ. Книга Пам’яті України 1941 – 1945. Головна редакційна колегія (голова І.О. Герасимов, заступник голови І.Т. Муковський і П.П. Панченко, відповідальний секретар Р.Г. Вишневський). – К.: Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2000. – 944 с.: іл.


С. 118 – 132

§ 6. ХАРКІВСЬКА ТРАГЕДІЯ

Весна та літо 1942 р. принесли цілу низку чергових невдач на фронтах, залишивши трагічний слід у душах людей. Наприкінці травня німецькі війська окупували Керч, за кілька тижнів потому – Севастополь. Майже водночас із цими подіями розігралася кривава драма на Південно-Західному напрямі. Гітлерівці зуміли завдати потужного удару по військах Червоної армії. Втрати були величезні.

Правду про страшне харківське побоїще приховували в СРСР упродовж десятиліть.

30 травня 1942 р. московське радіо передало повідомлення Радянського Інформбюро, в якому йшлося про жорстокі, виснажливі бої на харківському напрямі, про те, щонаші війська виконали завдання, поставлене командуванням. Потім диктор назвав цифри втрат з обох сторін. Виходило, що тільки тих, хто пропав безвісти, було 70 тисяч. Це – з нашого боку. Цифра ця викликала тривожне здивування. Як же так? Напередодні те ж саме радіо передавало, що наступ розвивається успішно, що німці вже знесилені, що вони втратили здатність до активного опору...

Мільйони людей тоді ще не знали: 70 тисяч то лише частка гіркого підсумку поразки під Харковом. Не знали вони й про те, що провал наступальної операції, розробленої радянськими воєначальниками, згодом обернеться новим відступом і смертельною небезпекою для країни.

То що ж сталося в травні 1942 р. на Південно-Західному напрямі? Які причини харківської трагедії? Які справжні втрати?

Ставка Верховного Головнокомандування своєчасно не розгадала воєнних планів третього рейху на І942 р.; не було точних даних про наміри гітлерівців. Звідси прорахунки у визначенні напряму головного удару противника. Значною мірою це зумовлено й сумнівними донесеннями керівництва Південно-Західного напряму (командуючий Маршал Радянського Союзу С.К. Тимошенко, член Військової ради – М.С. Хрущов, начальник штабу – генерал І.Х. Баграмян), які спотворювали дійсний стан речей. За цією інформацією німецькі війська намагатимуться передусім захопити Москву, отже керівництво напряму пропонувало здійснити великий наступ під Харковом.

На спільному засіданні членів Державного Комітету Оборони та Ставки ВГК наприкінці березня 1942 р. С.К. Тимошенко повідомив, що його війська спроможні й повинні завдати удару з метою запобігання наступу ворога на Південному та Південно-Західному напрямах. Інакше, наполягав командуючий, може скластися така ж ситуація, як у червні 1941 р.

Генеральний штаб вважав передчасним проведення такої крупно масштабної операції, однак Військова рада Південно-Західного напряму наполягла на своєму і подала до Ставки новий план дій. Ним передбачалося звільнення навесні 1942 р. Харкова, а потім Дніпропетровська, Синельникового та Полтави. З планом, зрештою, погодився Й. Сталін. Він наказав Генштабу вважати операцію внутрішньою справою командування напряму.

На той час війська Південно-Західного фронту тримали оборону на рубежі Ржава Лозова довжиною близько 300 км. Війська Південного фронту розташувалися на 400-кілометровій смузі від Лозової до Азовського моря.

Обстановка на стику фронтів була надзвичайно складною. Радянські війська займали на правому березі Сіверського Дінця так званий Барвінківський виступ завглибшки 90 і завширшки 110 км, відвойований у гітлерівців під час зимового наступу. Цей виступ нависав з півночі над донбаським угрупованням противника (армійська група Клейста), а з півдня охоплював його харківське угруповання (6-а армія Паулюса). В той же час німецькі війська, утримуючи райони Балаклії та Слов'янська, займали вигідну позицію, що дозволяло в разі необхідності завдати удару по частинах Червоної армії, які заглибилися в Барвінківський виступ.

План, розроблений у штабі Південно-Західного фронту, передбачав наступ по лініях, що сходилися в районі Харкова. Головна роль відводилася 6-й армії генерал-лейтенанта О.М. Городнянського та армійському угрупованню генерал-майора Л.В. Бобкіна. Перед 6-ю армією ставилося завдання прорвати оборону противника й наступати на Харків з півдня. Армійському угрупованню належало, просуваючись на Красноград, прикрити лівий фланг і тил 6-ї армії.

Допоміжного удару з району Вовчанська мали завдати 28-а армія генерал-лейтенанта Д.І. Рябишева й флангові з'єднання 21 та 38-ї армій; 28-а армія повинна була, прорвавши оборону, просуватися з північного заходу на Харків, а частина з'єднань двох інших армій прикривати її фланги.

Війська правого крила Південного фронту (командуючий генерал-лейтенант РЛ. Малиновський, член Військової ради дивізійний комісар І.І. Ларін, начальник штабу генерал-лейтенант О.І. Антонов) отримали наказ міцно обороняти південний фас Барвінківського виступу й тим самим гарантувати безпеку головного угруповання Південно-Західного фронту. Виконання цього завдання покладалося на 9-у армію генерал-майора Ф.М. Харитонова та 57-у армію генерала К.П. Подласа.

Прорив оборони противника планувалося здійснити стрілецькими з'єднаннями, підсиленими танковими підрозділами, на ділянках Вовчанськ Велика Бабка (54 км) і Верхній Бишкин Миронівка (36 км). Згодом намічалося ввести в прорив два танкові та один кавалерійський корпуси.

План великомасштабної операції затверджено ДКО 10 квітня 1942 р., а за п'ять діб до того Гітлер підписав директиву № 41 план нової воєнної кампанії на Східному фронті. У ній визначалися першочергові завдання вермахту», напрями руху військ і порядок бойових дій в районах Воронежа, Дону, захоплення важливих економічних центрів, передусім нафтових багатств Кавказу.

В директиві Гітлера вказувались і обов'язкові передумови виконання наміченого, за якими противник, що вклинився на півдні по обидві сторони від Ізюму, повинен бути відрізаний від р. Донець і знищений1. Йшлося про небезпечний для німців Барвінківський виступ. Операція отримала кодову назву «Фридерикус-1» і була призначена на 18 травня.

Отже, навесні 1942 р. під Харковом зіткнулися стратегічні задуми радянського та гітлерівського командувань, кожне з яких мало намір здійснити свої великі плани.

До складу ударних угруповань Південно-Західного фронту увійшли 23 стрілецькі дивізії, два танкових і два кавалерійських корпуси. їм протистояли 15 піхотних і дві танкові дивізії противника. Укомплектованість радянських дивізій була порівняно невисокою в середньому 8-9 тис. чоловік; більшість з'єднань складали необстріляні бійці, недостатньо підготовленим був командний склад.

Чисельність же німецьких дивізій, зокрема 6-ї армії, сягала 14-15 тис. солдатів і офіцерів. Вони мали багато автоматичної зброї, необхідну підготовку і бойовий досвід. Щоправда, Південно-Західний фронт мав значну кількість танків, 560 з яких повинні були підтримувати піхоту, 324 брати участь у розвитку наступу після прориву ворожих укріплень.

В цілому на Південно-Західному та Південному фронтах було 640 тис. бійців і командирів, понад 1200 танків, переважно легких, із слабкою бронею, 13 тис. гармат і мінометів, 926 бойових літаків. Противник мав 636 тис. солдатів і офіцерів, понад 1000 танків, близько 16 тис. гармат і кулеметів. Отже, співвідношення збройних сил обох сторін було приблизно рівним.

Командування Південно-Західного напряму намагалося посилити свої ударні угруповання. Воно додатково отримало 32 артилерійських полки: 14 із складу Південного фронту, 18 з резерву Ставки. Південний фронт передав Південно-Західному 223 літаки та по 500 чоловік з кожної дивізії. Було проведено перегрупування військ. Усе це мало змінити співвідношення сил на ділянках прориву. У смузі наступу 6-ї армії та оперативного угруповання Л.В. Бобкіна радянські війська переважали противника в людях у 1,6 раза, по гарматах і мінометах у 2, по танках у 1,8 раза; в смузі 28-ї армії відповідно в 2,8, 2,2 і 2,1 раза.

На жаль, під час підготовки до боїв не обійшлося без серйозних прорахунків. За відсутністю плану передислокації артилерійських частин 15 полків до початку крупномасштабної бойової операції не вийшли на свої вогневі позиції. Штаби виявилися надто віддаленими від військ. Командний пункт 6-ї армії, наприклад, був розташований від передової на відстані 40, а 28-ї 30 км.

Перед наступом частину військ довелося переміщувати вздовж фронту на значні відстані в умовах весняного бездоріжжя. Це завадило необхідним заходам з бойової підготовки, а погане маскування призвело до того, що ворог розгадав задум наступальної операції і заздалегідь вжив контрзаходів.

Вранці 12 травня, випередивши на шість діб запланований противником наступ, радянські воїни почали штурм ворожих позицій, якому передувала інтенсивна артилерійська підготовка. Повітря здригалося від гулу бомбардувальників. Хвиля за хвилею линули вони на захід, знищуючи опорні пункти ворога, скупчення піхоти й техніки.

На багатьох ділянках наступ розвивався успішно. Колишній командир 13-ї гвардійської стрілецької дивізії О.І. Родимцев згадував після війни, що полки першого ешелону майора Самчука і полковника Єліна через годину прорвали першу смугу оборони противника, а о 12 год. командир 42-го гвардійського полку І.П. Єлін доповідав, що противника в Драгунівці знищено, захоплено 10 цілком справних протитанкових гармат і склад боєприпасів, яких має вистачити на всю літню кампанію2.

Самовіддано діяли бійці 36-ї танкової бригади. Перший батальйон на чолі з капітаном М.Д. Шестаковим, незважаючи на артилерійський вогонь, без втрат переправився через річку Велика Бабка й стрімко обійшов висоту 199,0 ключовий опорний пункт ворога на підступах до села Непокрите (нині Шестакове).

Гітлерівці зосередили тут значні сили, не шкодували снарядів і патронів. Результат бою вирішили танкісти, які атакували з тилу. Головну машину комбата вів старший сержант П.Л. Перепелиця. Він спрямував танк на ворожу батарею, розчавив гусеницями кілька гармат, знищив десятки фашистів. Противник відкрив вогонь з трьох боків, танк сміливця підбили, сам він загинув.

Комбат вибрався з палаючого танка через люк і вступив у боротьбу з ворогом, який насідав, але його скосила куля. Беручи приклад з відважного екіпажу, танкісти з новою силою атакували ворога й змусили його відступити. У цьому бою було взято в полон близько 300 гітлерівців. Росіянин капітан М.Д. Шестаков і українець старший сержант П.Л. Перепелиця були удостоєні Золотої Зірки Героя. Після війни іменем безстрашного комбата названо колишнє село Непокрите.

Воїни 393-ї стрілецької дивізії впродовж дня звільнили 13 населених пунктів. Особливо відзначився підрозділ капітана Макшанова, він просунувся з боями в глибину на 10 км.

Враховуючи сприятливу обстановку, командуючий армійським угрупованням увів до бою другий ешелон – 6-й кавалерійський корпус і 7-у танкову бригаду. Рішучий натиск свіжих сил зірвав спроби ворога організувати опір на проміжних рубежах.

І все ж, незважаючи на масовий героїзм воїнів, ініціативу багатьох командирів, загальні підсумки першого дня бойових дій виявилися гіршими, ніж очікувалося. Артилерія була не завжди спроможною знищити вогневі позиції противника. З’ясувалося, що розвідка не змогла виявити нові німецькі частини, що надійшли на передову. Та найгіршим було те, що противник заздалегідь знав про наступ. Це, зокрема, засвідчує запис у щоденнику загиблого командира батальйону 294-ї піхотної дивізії вермахту, який обороняв село Піщане. За кілька днів його батальйон отримав поповнення, був підсилений стрілецькою ротою та взводом ПТО, оборонні позиції були добре укріплені. Насамкінець німецький командир підкреслював, що його солдати впевнено чекають наближення наступу росіян.

Втрата раптовості, вжиті противником заходи серйозно ускладнили обстановку.

Попри все, радянські війська продовжували просуватися до Харкова. Моральний дух їхній був високим. Наприклад, коли настав час вивести 39-й стрілецький полк у другий ешелон, то цей наказ одній з рот довелося передавати двічі.

Під час бою другу роту мотострілецького батальйону 57-ї танкової бригади вогонь ворожих кулеметів притис до землі. Тоді молоді бійці Руднєв і Ларіонов підповзли до німецького доту, кинулися на амбразуру й закрили її своїми тілами. Кулемети захлинулися. Обидва юнаки загинули, але підрозділ бойове завдання виконав. П'ять винищувачів під командуванням капітана Гусарова вступили в бій з сімома ворожими літаками і збили чотири «хейнкелі-113» і один «мессершмітт-109». Всі радянські літаки благополучно повернулися на свій аеродром.

Перехоплені радіограми свідчили, що ситуація на фронті неабияк турбувала гітлерівське командування. «Не відходити! Утримувати оборону до останнього солдата!» наказували німецькі генерали.

Шалено утримували фашисти село Тернове, оточене частинами 28-ї армії. Тут німці створили великий опорний пункт – близько двох полків піхоти, яку підтримували танки, важку гармати. На пропозицію здатися гітлерівці відповідали вогнем Уночі вони намагалися вирватися з оточення, але І були відкинуті назад. І тоді на голови радянських солдатів було скинуто більше сотні ворожих парашутистів. У запеклій сутичці всі вони були знищені. Бій у Терновому тривав ще довго.

Німецькі солдати, звичайно, були вже не тими що на початку війни. Характерним, наприклад, є визнання полоненого єфрейтора Ульріха Вальтера з 211-го полку 71-ї піхотної дивізії про те, як росіяни несподівано прорвали смугу оборони. Танки й піхота, що просувалася за ними, наводили жах на німецьких солдатів, які зазнали дуже великих втрат. Один з батальйонів позбувся трьох чвертей свого складу.

Період легких перемог для фашистських загарбників скінчився, їхній бойовий дух помітно знизився. Однак гітлерівська Німеччина ще володіла великими людськими та матеріальними ресурсами. Німецьке командування терміново перекидало під Харків нові частини, бойову техніку. На другий день радянського наступу воно змогло зосередити два ударних угруповання, основу яких складали дві танкові дивізії. Вранці 15 травня противник завдав сильного контрудару в напрямі Старого Салтова. В операції взяло участь 370 танків і три полки піхоти при підтримці авіації. Прорив німецьких танків став серйозною загрозою для північного ударного угруповання радянських військ.

На шляху гітлерівців грудьми стали танкісти та артилеристи. Тільки протягом одного дня воїни 6-ї гвардійської, 133-ї та інших танкових бригад підбили та підпалили 75 ворожих машин. Мужність і героїзм виявили бійці 46-го артполку 124-ї стрілецької дивізії. Їхні позиції атакувало 80 танків при підтримці піхоти. Радянські воїни не похитнулися, знищили 12 ворожих машин. Особливо відзначився навідник гармати сержант Іван Кавун. Ще раніше в боях поблизу с. Петрівське він влучним вогнем вивів із ладу три танки, зруйнував три доти, знищив гармату й понад сотню гітлерівців. Про його подвиг стало відомо з газет у далекому тилу. Робітники одного з артилерійських заводів виготовили спеціально для воїна іменну гармату й надіслали її на фронт. Цей подарунок припав до душі Івану Кавуну. У боях з 12 по 14 травня 1942 р. вогонь його гармати завдав відчутних втрат ворогу. На жаль, хоробрий гармаш загинув на бойовому посту.

В ніч на 15 травня воїни 776-го артполку зайняли позиції на околиці с. Веселе. Вранці розпочався запеклий бій. Фашисти кинули проти наших батарей танки з піхотою, авіацію. Артилеристи підпустили ворога на дистанцію прямої наводки. Першими ж снарядами батарея 76-міліметрових гармат підбила чотири танки. Чітко, впевнено діяли командир обслуги старший сержант Степан Жарко, навідник Олексій Кулинець. Ворог знову й знову поновлював атаки. Ще шість танків підбила обслуга 122-міліметрової гаубиці на чолі з старшим сержантом Олексієм Смирновим.

Поряд оборону тримали артилеристи 13-ї гвардійської стрілецької дивізії. Відзначився дивізіон, яким командував капітан Іван Криклий. Його обслуга знищила 32 німецьких танки, багато солдатів та офіцерів. Капітан І. Криклий, старші сержанти С. Жарко та О. Смирнов, червоноармієць О. Кулинець, інші учасники цього жорстокого бою стали першими кавалерами орденів Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, заснованих Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1942 р.

По всьому фронту розлетілася в ті дні звістка про подвиг сина абхазького народу В.К. Харазія – командира дивізіону 307-го артполку 169-ї стрілецької дивізії. 16 травня артилеристи під його командуванням знищили 30 ворожих машин. Змінивши пораненого навідника, командир дивізіону особисто підбив 8 танків. У цьому нерівному бою В.К. Харазія загинув. Він був посмертно удостоєний найвищої нагороди – Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Пам'ять про Героя-артилериста свято зберігає український народ, на його могилі завжди живі квіти. Мешканці Веселого неодноразово приймали в себе родичів загиблого, делегації з далекої Абхазії. Іменем Володимира Харазія названо вулиці, пароплав.

Стійкість радянських воїнів допомогла стримати ворога, але обстановка на північ від Харкова продовжувала ускладнюватися. Домогтися перелому, продовжити загальний наступ на цьому напрямі радянському командуванню, на жаль, так і не вдалося. Окрім інших причин, заважала затримка ударної рухомої групи військ: вона перебувала на той момент на відстані 20 км на північний схід від с. Тернове.

Гітлерівці ж зміцнили свої бойові порядки за рахунок свіжих частин. До кінця дня 16 травня з'єднання 28 та 39-ї армій змушені були відступити за ріку Велика Бабка й перейти до оборони.

А на південь від Харкова 1316 травня ударні угруповання радянських військ продовжували тіснити ворога. Гітлерівці чинили опір, але були змушені відкочуватися на захід. Прорвавши оборону противника, 5-а гвардійська танкова бригада зробила стрімкий кидок і оволоділа станцією Лихачове. Німецький гарнізон здався в полон. Розвиваючи успіх, бригада у взаємодії з 411-ю стрілецькою дивізією звільнила населені пункти Червоне, Єфремівка та інші, підійшла до Борок, розташованих за 25 км від Харкова.

Злагоджено діяли підрозділи 270-ї стрілецької Дивізії генерал-майора З.Ю. Кутліна, які відзначилися ще взимку під час звільнення Лозової. Стрімко наступав 3-й батальйон 973-го стрілецького полку цієї дивізії. Його особовий склад мав високу бойову виучку. Батальйоном командував досвідчений воїн – старший лейтенант В.Ф. Ропотов, про якого не раз писали фронтові газети. Вмілими маневрами й сміливими ударами батальйон В.Ф. Ропотова вибив ворога з населених пунктів Мар'ївка, Сахновщина, Охоче та ін.

Відвагу та мужність у ці дні виявили також воїни 393-ї стрілецької шахтарської дивізії, яка наступала через Краснопавлівку Кегичівку на Красноград. В одному місці три дзоти затримували просування нашої піхоти їх висадила в повітря група саперів на чолі зі старшим політруком Слезкою.

Червоній армії допомагали звільняти рідну землю партизани. Перед початком наступу вони знищили телефонний зв'язок між опорними пунктами ворога в районі Змієва. 12 травня загін під командуванням Я.А. Брехунця брав участь у боях за визволення сіл Суха Гомільша, Козачка, Таранівка та ін. Знищував фашистів і партизанський загін під командуванням С.О. Либи. Народні месники відкрили свій бойовий рахунок з перших днів рейду в тилу ворога. Тільки в Новій Водолазі вони розгромили гарнізон, що складався з німців та поліцаїв, знищили протитанкову гармату та вантажну автомашину.

Вперше радянський народ дізнався про наступ Червоної армії під Харковом із вечірнього повідомлення Радінформбюро. Підсумки боїв з 12 по 16 травня вселяли надію.

Війська просунулися на 30 – 60 км і звільнили 300 населених пунктів, захопили в полон більше 1200 німецьких солдатів і офіцерів, а також неабиякі трофеї, зокрема 365 гармат, 25 танків, 188 мінометів. За цей час було знищено більше 12 тис. гітлерівців, 400 танків, 210 гармат, 147 літаків, понад 700 автомашин.

14 травня командуючий групою армії «Південь» фельдмаршал фон Бок зателефонував до штабу сухопутних військ і запропонував для ліквідації прориву, що утворився тут, перекинути 34 дивізії з групи Клейста. Про гостру й доволі небезпечну ситуацію, що склалася під Харковом у травні 1942 р., свідчать також зізнання деяких гітлерівських генералів, зокрема 3. Вестфаля, зроблені ними після війни. Справді, радянські війська спочатку домоглись успіху. На багатьох ділянках фронту вони невпинно просувалися вперед, нещадно громили ворога. Однак у цілому результати боїв протягом п'яти днів не могли задовольнити Ставку ВГК і Генеральний штаб: ударні угруповання опинилися на рубежах, які передбачалося досягти вже на третій день наступу.

Далися взнаки й помилки, що їх припустилося командування при підготовці бойової операції та в ході боїв. Командні пункти армій та багатьох дивізій все ще перебували далеко від передової. Штаби не мали чіткої інформації про те, що відбувається в глибині оборони противника. Не було також вжито заходів щодо розгрому або хоча б відбиття можливих ударів з боку німецьких танкових дивізій, які зосередилися на північний схід від Харкова. Марно простояли в очікуванні наказу й два танкових корпуси, призначені для розвитку наступу на південь від обласного центру.

Те це негативно позначилося на темпах операції, викликало побоювання за її результати. Однак командування  Південно-Західного напряму було налаштоване досить оптимістично. 15 травня у розпал масованих контратак противника воно впевнено доповіло в Ставку, що все йде добре, що створено умови для подальшого форсування операції. Не минуло й двох діб, як з'ясувалося, що така оцінка ситуації, а тим більше висновки й прогнози завчасні.

Вночі 17 травня на фронті настало коротке затишшя. Виснажені в безперервних боях червоноармійці спали глибоким сном; у штабах складали накази, креслили карти-схеми бойових дій, уточнювали втрати. Ніхто не підозрював, що лишилися лічені години до небажаного повороту подій.

Розвідка 9-ї армії своєчасно визначила зосередження в районі Краматорська гітлерівського угруповання Клейста. На жаль, командування Південного фронту та штаб Південно-Західного не взяли до уваги це тривожне повідомлення. Вони вважали, що становище радянських військ на південному фланзі Барвінківського виступу надійне, і противник не зможе тут діяти активно. Тим часом ворог почав передислокацію значних сил, яка тривала чотири дні перед смугою оборони 9-ї армії. Й знову ніщо не збентежило командування Південно-Західного напряму. Свідчення полонених, дані авіаційної розвідки ігнорувались, у вищі штаби не передавалися.

А в цей час гітлерівці готували потужний удар. Його мали завдати два армійських і один моторизований корпуси, добре укомплектовані й озброєні. Вони перевищували радянські війська за кількістю батальйонів у 1,7 раза, за гарматами – в 7,4, за танками в 6,5 раза.

План операції, розроблений у Берліні, виглядав так: завдати навального удару в напрямі Барвінкового та Довгенького, де розташовувався пункт управління 9-ї армії, оточити її з'єднання й знищити частинами. На завершальному етапі операції передбачалося форсувати Сіверський Донець у районі Ізюма – Петровського й рухатися до Балаклеї на з’єднання з 6-ю армією Паулюса. Внаслідок цього все угруповання радянських військ на Барвінківському виступі повинно було опинитися в щільному кільці.

Все було розраховано на раптовість нападу та недоліки в обороні радянських військ. 9-а та 57-а армії Південного фронту утримували широку смугу оборони – 176 км. Майже всі їхні дивізії перебували в першому ешелоні, резервів не було. Гармат і мінометів не виставало, зенітної артилерії не було зовсім. У боях місцевого значення з’єднання Південного фронту зазнали значних втрат. Багато воїнів 9-ї армії ще не брали участі в боях, погано володіли зброєю.

Незабаром за все це радянським військам довелося розплачуватися великою ціною. 17 травня на світанку противник несподівано перейшов у наступ в районі Слов'янська – Краматорська. Головні його сили були націлені проти 9-ї армії. О четвертій ранку почалася потужна вогнева обробка переднього краю. Водночас великі групи літаків бомбардували штаби дивізій, вузли зв'язку та переправи на Сіверському Дінці.

Протягом години не вщухали вибухи снарядів і бомб. Потім з'явилися танки з чорними хрестами за ними мотопіхота. Слідом за першим ешелоном у такому ж порядку вступав у бій другий.

Перші колони німецької мотопіхоти, підтримані танками й авіацією, обминаючи опорні пункти намагалися прорватись якомога далі на північ! Фланги й тили частин Червоної армії опинилися під серйозною загрозою. Підрозділи гітлерівців, що складали другий ешелон, приступили до ліквідації опорних пунктів.

На самому початку бомбардування німці зруйнували допоміжний пункт управління та вузол зв'язку штабу 9-ї армії. Порушився також зв'язок з 57-ю армією й штабом фронту. Таким чином, радянські війська в цей відповідальний момент опинилися без загального керівництва і змушені були діяти ізольовано.

Вже на 8 годину ранку противник на двох напрямах прорвав оборону 9-ї армії, подолав за добу відстань до 20 км. Німецьке командування нарощувало сили й вогневу міць передових груп. Не рахуючись із втратами, гітлерівці прагнули прорватися в глибокий тил радянських армій.

Ворог захопив Барвінкове. Частини 57-ї армії опинилися в тилу противника й тримали оборону в дуже невигідних умовах. Відбиваючи атаки, бійці з тривогою прислухались, як за їхніми спинами наростає гарматна стрілянина. Запеклі бої тривали і в смузі 9-ї армії.

Наші воїни стійко відбивали несподіваний удар. Суворий іспит тримав особовий склад 51-ї Перекопської стрілецької дивізії: під час артпідготовки фашисти випустили по її бойових порядках зливу вогню – до 5 тис. мін і снарядів. Потім в атаку пішли мотопіхота й танки. Політрук протитанкової батареї Чертков з групою бійців викотив гармати на відкриту позицію і почав розстрілювати гітлерівців. Коли скінчилися снаряди, артилеристи продовжували нищити фашистів гранатами та вогнем з гвинтівок. Ворожа куля скосила Черткова.

У дні кривавих боїв на Барвінківському виступі так само мужньо відбивали атаки ворога воїни й інших частин 9 та 57-ї армій. Навіть в умовах оточення вони боролися до кінця.

На інших ділянках Південно-Західного фронту, виконуючи наказ командування, з’єднання 6-ї армії настійно продовжували пробиватися до Харкова. Вранці 17 травня в прорив увійшли, нарешті, 21 і 23-й танкові корпуси, але зручний момент було втрачено. Тепер танкісти змушені були буквально «прогризати» оборону противника.

В той же день мала поновити наступ на північ від Харкова і 28-а армія. Однак противник випередив її, завдавши сильного удару на дві години раніше. Бої тут були гарячі й жорстокі. Про це свідчать зізнання полонених. Ось що розповів на допиті обер-єфрейтор Ервін Піц з 191-го полку 71-ї піхотної дивізії: «Я потрапив у полон вранці 17 травня, незабаром після нашої невдалої контратаки. Результати її були жахливими. Навколо лежали убиті й поранені німецькі солдати та офіцери. Серед убитих – командир роти лейтенант Шна, командир першого взводу фельдфебель Гольц, командир третього взводу фельдфебель Гойєр. Із усієї нашої роти живими залишилося лише кілька чоловік, які були захоплені в полон».

Ворог зазнавав великих втрат, однак гітлерівське командування продовжувало кидати своїх солдатів у бій. Під натиском німців одна з дивізій 28-ї армії почала відходити, оголюючи тил сусідніх частин. Фронт вдалося стабілізувати з великими труднощами.

З'єднання 38-ї армії в цей час відбивали атаки німецьких танків під Старим Салтовом. Так що про продовження наступу на північ від Харкова не могло бути й мови.

Штаб Південного фронту про удар німецьких військ з боку Слов'янська Краматорська дізнався лише в другій половині дня 17 травня. Повідомлення про це надійшло й до штабу Південно-Західного напряму. І знову тут не виявили належної стурбованості. Головком обмежився тим, що передав Південному фронту 2-й кавалерійський корпус і наказав знищити противника та зайняти попередні позиції.

Це ще раз свідчило про те, що С.К. Тимошенко та його штаб, як і раніше, не мали даних про чисельність і озброєння ворога, навіть не уявляли масштабів небезпеки. До того ж вони надто сподівалися на кавалерію, якій довелося б вступити в бій з добірними танковими частинами вермахту. Внаслідок цього радянські з'єднання втратили значну частину особового складу, але виконати поставлене завдання так і не змогли.

Відомості про несприятливий стан на південному фасі Барвінківського виступу надійшли до Генштабу в перший же день німецького наступу. Ввечері О.М. Василевський, який тиждень тому прийняв на себе обов'язки начальника штабу, доповів Й. Сталіну про тяжке становище в смузі 9 та 57-ї армій. Він запропонував припинити наступ Південно-Західного фронту, а частину сил його ударних угруповань спрямувати на ліквідацію загрози, що виникла. Аналіз фронтової обстановки переконував, що іншого виходу немає, тим більше, що Ставка не мала в цьому районі необхідних резервів.

Верховний Головнокомандуючий вирішив спочатку зв'язатися з командуючим Південно-Західним напрямом. В своїх мемуарах О.М. Василевський згадує, що він пропонував припинити наступ, але у відповідь почув, що заходів, яких вживає командування напряму, цілком достатньо для того, щоб запобігти удару ворога проти Південного фронту, отже, Південно-Західний фронт буде продовжувати наступ3. Очевидно, сумнівні докази С.К. Тимошенка переконали-таки Й. Сталіна в тому, що все робиться правильно й ніякої небезпеки немає.

Протягом 18–19 травня становище радянських військ на Барвінківському виступі значно погіршилося. Рухомі угруповання ворога просунулись у північному напрямі на 4050 км і прямували до Ізюма. Склалася гостра й важка ситуація. 343-я стрілецька дивізія не встигла зайняти визначені їй позиції. Підрозділи 5-го кавалерійського корпусу генерал-майора І.О. Плієва хоч трохи й відійшли, але форсувати Сіверський Донець гітлерівцям не дали. Тоді німецькі танки повернули на захід і переправилися через Березу. Наш  23-й танковий корпус з великим запізненням отримав наказ зупинити ворога на рубежі цієї ріки, але перепинити йому шлях уже не зміг.

Не вдалося виконати й наказ С.К. Тимошенка, відданий 28 і 38-й арміям. Зокрема, частини 28-ї армії повинні були розбити 3 та 23-ю танкові дивізії ворога, які могли бути перекинуті на Ізюмський напрям. Однак через низку помилок і прорахунків, наявність у противника резервів та внаслідок сильних нальотів його авіації успіху тут досягнуто не було.

Почуваючи себе впевнено, гітлерівці на Барвінківському виступі йшли напролом. Стало очевидним їх прагнення вдарити також з півночі, назустріч армійському угрупованню Клейста. Загроза бути відрізаними наростала для радянських військ з кожною годиною. А наступ на Харків, як не дивно, не зупинявся. Передові частини 6-ї армії пробивалися до Мерефи, рухомої групи генерал-майора Л.В. Бобкіна до Краснограда. Таким чином вони самі себе заганяли в глухий кут.

Враховуючи критичне становище, О.М. Василевський повторив Верховному Головнокомандуючому свою пропозицію: припинити Харківську операцію, кинути сили південного ударного угруповання проти наступаючого ворога. И.Сталін знову з'ясував по телефону думку Військової ради Південно-Західного фронту. Але й цього разу головком напряму дав заспокійливі запевнення. Його особисті амбіції виявилися вищими за справу, за долю всього фронту. Внаслідок цього ще одна доба дорогоцінного часу була згаяна, а тим часом три армії та рухома група, спливаючи кров’ю, як і раніше, пробивалися на захід.

Вже після війни, коли деякі автори військових мемуарів вдалися до перерозподілу слави переможців і ганьби за поразки, з’явилися твердження, що нібито до Ставки до Ставки ВГК своєчасно надходили відомості про небезпеку, що загрожувала радянським військам на Барвінківському виступі… З Цього приводу чітко и вичерпно з притаманною йому прямотою висловився Г.К. Жуков: «Існуюча думка про тривожні донесення Військової ради Південного та Південно-Західного фронтів Верховному Головнокомандувачу не відповідає дійсності. Я це стверджую тому, що був присутнім при переговорах Верховного»4.

У другій половині дня 19 травня стало зрозуміло, що радянським арміям на правому березі Сіверського Дінця загрожує цілковите оточення. Лише тоді С.К. Тимошенко прийняв рішення припинити наступ на Харків і організувати відсіч ворогу, але було вже запізно. Для виконання цього завдання потрібна була відповідна підготовка, в тому числі й передислокація з'єднань. Однак часу для цього вже практично не лишилося. Знекровлені дивізії 9-ї армії змушені були відійти за Сіверський Донець. Перешкодило військам зосередитися й швидке просування групи Клейста. Частини Червоної армії вступали в бій розрізнено, без артилерійської та авіаційної підготовки. Все це приречувало їх на поразку.

Настав фатальний день 23 травня 1942 р. Близько опівдня німецькі танкові дивізії Клейста та частини 6-ї армії Паулюса з'єдналися за 15 км на південний захід від Балаклії. Таким чином радянським військам було відрізано шлях до відступу. Частини Червоної армії, що залишилися на захід від Сіверського Дінця, поспіхом об'єдналися в групу «Південь», яку очолив генерал-лейтенант Ф.Я. Костенко. З 23 по 29 травня в умовах повного оточення тривали жорстокі й кровопролитні бої.

Вперше про новий Ізюмсько-Барвінківський напрям Радінформбюро повідомило 19 травня. В повідомленні йшлося про те, що тут розпочалися бої з противником, який перейшов у наступ. Аж до кінці місяця військові звіти були спокійні, обнадійливі. А 30 травня прозвучало по радіо й було опубліковано останнє повідомлення Радінформбюро про бої під Харковом. Радянські з болем дізналися, що тут полягло 5 тис. бійців і командирів, 70 тис. пропали без вісті. Це була одна з найтрагічніших звісток з фронту за час війни.

Через два дні навіть згадка про Ізюмсько-Барвінківський напрям у військових зведеннях зникла. Та біль і тривога в серцях наших людей від страшних утрат залишилися надовго. Час був воєнний суворий, і, зрозуміло, подробиці про бої не повідомлялися. Все пояснювалося військовою таємницею.

Минали десятиліття, а таємна обітниця мовчання, накладена на події під Харковом у травні 1942 р., збереглася. В офіційних радянських публікаціях, у багатьох мемуарах воєначальників Харківська наступальна операція описується надто скупо, в загальних рисах. Звертає на себе увагу, що майже не відтворено найдраматичніший її етап – боротьбу радянських солдатів і командирів у ворожому кільці.

Формальне пояснення таке: більшість документів загинули в полум'ї боїв, живих свідків лишилося мало. Це справді так, але головна причина багаторічного мовчання в іншому, військові й політичні керівники колишнього Радянського Союзу, котрі після Перемоги посідали високі пости, не бажали, щоб їм нагадували про харківську трагедію та її причини. Це й зрозуміло: вони не могли публічно визнати, що наступ, розроблений за участю самого Маршала С.К. Тимошенка та М.С.Хрущова й схвалений «великим вождем і полководцем», повністю провалився. Наші колишні вожді були неспроможні сказати правду, пояснити своєму народові, чому Батьківщина втратила сотні тисяч своїх захисників, а 20 радянських генералів потрапили в полон. Саме тому істинні винуватці цієї трагедії та їхні послідовники продовжували мовчати чи говорити напівправду або й відверту неправду протягом повоєнних десятиріч. Правду було вбито під Харковом у 1942 р. Але вона має бути відроджена заради історичної справедливості, заради безсмертної пам'яті співвітчизників, загиблих в тому жорстокому й кривавому бойовищі.

Лінія фронту в перший тиждень наступу радянських військ суттєво просунулася на захід. Передові полки й дивізії вже билися під Мерефою, Борками, Кутузівкою – за 20 км від Харкова. І раптом надійшов наказ: відступати!

Солдати й командири дивувалися: пролито стільки крові, лишилися лічені кілометри до головної мети, так чому ж треба припинити наступ? Їм не повідомили, що вони оточені, що над ними нависла смертельна небезпека... Вони мусили виконувати наказ і, відбиваючись від ворога, просуватися назад, знову залишаючи на поталу загарбникам рідну землю.

Тим часом гітлерівське командування намагалося цупким зашморгом стиснути оточені радянські армії. З трьох боків сталеві німецькі клини просувалися вперед, шматуючи територію Барвінківського виступу на окремі смуги. Вдень і вночі безперервно здригалася від вибухів, палала земля в районі Барвінкового, Краснопавлівки, Сахновщини, Олексіївки. Природа дихала теплом, буйно квітли сади. І в цьому буянні життєдайної весни, затиснуті з усіх боків німецькими танками й мотопіхотою, билися й гинули радянські батальйони, полки, дивізії. Безстрашно зустріли артилеристи гаубичної батареї 47-ї стрілецької дивізії ворожі танки. Вони стріляли доти, доки вистачило снарядів. Коли німецькі автоматники впритул підійшли до позиції, у хід пішли гранати, багнети, пляшки із запалювальною сумішшю. Батарея загинула, але не здалася. Гітлерівці рушили далі. Із радянських воїнів живими залишилися тільки рядовий Осов і політрук Мінов. Обидва контужені, поранені. Отямившись, вони почали кликати своїх товаришів, котрі лежали навкруги. Але всі були мертві. Ввечері політрук і боєць, підтримуючи один одного, вирушили до лісу, сподіваючись зустріти червоноармійців з інших частин.

99-а дивізія прославилася в перші дні війни при обороні Перемишля. У травні 1942 р. її воїни з честю витримали ще одне випробування. Тільки за два дні вони відбили в районі Лозової 17 ворожих атак, знищили сотні гітлерівців. Ведучи безперервні бої, дивізія 25 травня прорвалася до Сіверського Дінця неподалік від селища Савинці. Ряди її дуже поріділи, довелося залишити багато техніки. Але фашистам так і не вдалося відрізати дивізію від річки. Зберігши бойові прапори й основну частину солдатів, її полки переправилися на лівий берег і уникнули оточення.

Гітлерівці всіляко намагалися відрізати частини Червоної армії, роз'єднати їх і бити кожну окремо. Понять «передова» і «тил» тут не існувало. Все змішалося, стало єдиним полем протиборства. Воїни артполку зазвичай вели вогонь із закритих позицій. Тепер вони опинилися в гущавині бою, згадує колишній командир взводу К.Я. Шабельник. Отримавши 20 травня наказ про відступ, артилеристи повернули свої гармати на схід і почали супроводжувати піхоту до Петрівського.

Під час переправи через Березу поблизу с. Михайлівка батареї потрапили під жорстоке бомбардування німецької авіації. Більшість гармат вийшли з ладу. В сутички з ворогом, що прорвався, довелося вступити штабним працівникам, телефоністам. Лише окремі групи бійців змогли тоді дійти до Сіверського Дінця.

У районі Старого Салтова відзначився командир роти 627-го полку 162-ї стрілецької дивізії лейтенант СЯ. Хижняк. Протягом п’яти годин він із групою бійців вів нерівний бій з ворогом. Гітлерівці обстрілювали їх з гармат і мінометів, пропонували здатися, але радянські воїни захищалися. З настанням темряви лейтенант після ретельної розвідки повів бійців у рішучу атаку, завдяки якій всі разом вирвалися з оточення.

Не менш рішуче діяв у складній ситуації заступник командира 508-го батальйону 31-ї окремої гвардійської танкової бригади гвардії капітан Є.Д. Петренко з с. Пісочне Полтавської області. У бою поблизу Барвінкового його танк рухався попереду. Снарядів було обмаль, тому він трощив гусеницями ворожі гармати, протаранив, фашистський танк. Машина зайнялася, сам Є.Д. Петренко був поранений, але продовжував битися з ворогом.

Під час наступу на Харків на адресу артилеристів Південного фронту надійшов лист від колективу однієї з виробничих бригад Кузнецького металургійного комбінату. У ньому пропонувалося: «Продемонструймо свою силу: ви – біля своїх гармат, ми біля доменних і мартенівських печей». Ця пропозиція знайшла відгук серед воїнів. На мітингу командир частини Кротович від імені бійців запевнив кузнецьких друзів, що за ними справа не стане.

Артилеристи-гвардійці дотримали свого слова. Про це свідчить повідомлення Радінформбюро від 27 травня 1942 р. про бої на Ізюмсько-Барвінківському напрямі. Коли значні сили гітлерівців намагалися форсувати річку, артилеристи під командуванням Кротовича підпустили їх на близьку відстань і відкрили смертоносний вогонь. Німці з великими втратами відступили. В іншому місці гармаші знищили 18 ворожих танків, 200 автомашин, розгромили 2 батальйони піхоти.

Важкі випробування випали на долю бійців бойової групи лейтенанта Нетапова. Вони прикривали відхід частин 150-ї стрілецької дивізії, що потрапила в оточення поблизу залізничної станції Панютине. В групі було всього 9 бійців. Згодом до них приєдналося ще п'ять воїнів 106-ї окремої стрілецької бригади. На озброєнні червоноармійців були тягач з легкою гарматою, комплект снарядів до неї та станковий кулемет.

Неподалік від Шебелинки лейтенантові Нетапову та його товаришам довелося прийняти свій останній бій. Воїни трималися непохитно, відбили дві фронтальні атаки ворога. На позицію артилеристів посунули танки. Там, де стояла гармата, здійнявся до неба чорний фонтан землі. Було знищено й обслугу кулемета.

Одного молодого солдата вибухом відкинуло вбік. Коли, тяжко контужений, він прийшов до тями, то побачив, що довкола лежать убиті товариші. Боєць дістався зеленої посадки. Тільки-но вийшов у поле, як налетів ворожий літак вогонь його кулемета смертельно обпік спину солдата.

Жінки, які ховалися від фашистів неподалік у ямі, віддали останню шану загиблому. На могилу поклали каску. На держаку саперної лопати прочитали прізвище: «Трегущенко». Минув рік, другий і на місці могильного горбика виросло деревце. Символом невмирущості проріс зелений паросток, що виявився в руці солдата... Лише після багатьох років пошуків пощастило дізнатися, що цей воїн був родом із села Євгеніївни Одеської області.

Спливав час. Поле, на якому полягли радянські воїни, назвали «Солдатське». І розлогий ясен високо тягнеться до сонця, як пам'ять про ті страшні дні далекого сорок другого, як символ безсмертя солдатського подвигу.

Запекла боротьба тривала. Тисячі гітлерівців знайшли свою смерть на ізюмській та барвінківській землі в травні 1942 р.Великі втрати вермахту потверджуються свідченнями захоплених у полон гітлерівців. Так, єфрейтори Віллі Фаб'ян та Ерик Дютц розповіли, що їхній 228-й полк 101-ї піхотної дивізії зазнав великих втрат. У другій роті, наприклад, лишилось живими всього кілька чоловік.

Зростали втрати й серед оточених радянських військ. Поріділим частинам Червоної армії з кожною годиною ставало все важче. Незабаром скінчилися пальне, боєприпаси, продовольство. Більшість автомашин довелося кинути. Живі забирали у загиблих гранати й патрони. Спроби поновити перервані комунікації, допомогти оточеним робилися не раз, але бажаних наслідків не приносили. Успіху було досягнуто лише в смузі оборони 38-ї армії. Командарм К.С. Москаленко поставив завдання ударом з району Савинців прорвати фронт і сприяти частинам у виході з ворожого кільця. Форсувавши Сіверський Донець, стрілецькі частини раптовою атакою заволоділи населеним пунктом Чепіль.

Плацдарм був невеликий, але важливий. Фашисти не могли змиритися з його втратою. Німецька піхота й танки 6-ї армії Паулюса намагалися відкинути радянських воїнів за ріку. Колишній заступник командира 168-ї танкової бригади, у майбутньому двічі Герой Радянського Союзу З.К. Слюсаренко згадує: «Протягом двох днів ми відбили близько 20 атак гітлерівців. Батальйони Анисимова та Куца знищили до 30 танків, а також велику кількість бронетранспортерів і піхоти противника. Вдало прикривала нашу бригаду зенітна батарея старшого лейтенанта Пінчука, колишнього студента Київської консерваторії»5.

На жаль, загального плану деблокування відрізаних на правому березі Сіверського Дінця військ не було, зв'язку з оточеними з'єднаннями теж. Командири окремих дивізій 38-ї армії за власною ініціативою посилали за лінію фронту розвідників і сміливців-добровольців. За ніч вони повинні були знайти й зібрати роз'єднані групи бійців і вивести їх до передової. Так було врятовано багатьох воїнів.

Для тих, хто не зміг перейти лінію фронту і дістатися своїх, була визначена наперед…Фашисти поспіхом зміцнювали зовнішнє кільце оточення. Воно проходило вздовж ріки Сіверський Донець На висотках, у місцях можливих переправ створювались опорні пункти з кулеметними точками й мінометними батареями та заслонами з танків і бронетранспортерів. У небезпечних місцях, де гітлерівці очікували прорив радянських військ, додатково розташовувалися підрозділи автоматників На перехрестях доріг влаштовувалися танкові засади з групами озброєних до зубів піхотинців. На деревах поблизу ріки сиділи «зозулі» німецькі снайпери, які знищували кожного, хто намагався наблизитися до берега.

Фашисти продумано діяли витонченими людиноненависницькими методами в своєму прагненні до фізичного знищення оточених радянських воїнів. Їх тіснили в балки і яри, які методично бомбили. Після авіанальотів туди на великій швидкості вривалися танки, що давили гусеницями людей, розстрілювали з кулеметів. Слідом з'являлись автоматники. Вони добивали поранених, а тих, хто ще спроможний був триматися на ногах, зганяли в колони. На першій же зупинці виявляли командирів, політруків, євреїв і відразу розстрілювали. Тих, хто чудом лишався живим, чекали концтабори, голод, нелюдські знущання.

Всю правду про трагедію приречених навряд чи дізнаємось. Офіційні повідомлення на цю тему припадають пилом десь у таємних архівах, а бойові зведення та інші документи безслідно зникли у вогнищі жорстоких боїв. Тому звернімося до спогадів, письмових свідчень учасників тих далеких подій.

Про критичну ситуацію, що склалася в двадцятих числах травня 1942 р. в районі оточення радянських військ, свідчить полковник у відставці І.Т. Артеменко – на той час заступник командира однієї із залізничних бригад. Він перебував на тимчасовому пункті управління Південно-Західного фронту, розташованому на станції Лиман. Вранці 26 травня в нього відбулася телефонна розмова з командуючим групою військ «Південь» (до цієї групи увійшли всі частини радянських військ, оточених на захід від Сіверського Дінця) Ф.Я. Костенком, який просив передати командуванню фронту, що навколо його штабу йде запеклий бій і що необхідно допомогти боєприпасами та пальним. На цьому зв'язок обірвався.

А ось спогади командира батальйону В.Ф. Ропотова: «Прикриваючи відступ дивізії, я дійшов зі своїми солдатами до Краснопавлівки. Тут отримав останній наказ: рухатися на Лозовеньки, де був штаб 6-ї армії. В село прийшли вранці, просувалися організованою колоною. В одному місці побачив групу командирів. До мене підбіг полковник і наказав з'явитися до генерала Костенка. Той поставив бойове завдання: перейти через міст, зайняти оборону на висотці, розташованій поблизу, і зупинити ворога.

Ледве половина батальйону перейшла міст, як з'явилися німецькі літаки й почали бомбардування переправи та села. Після бомбардування вдалося зібрати не більше 30 бійців. Обороняти переправу не мало сенсу; вона практично вже не існувала. Вирішили йти до Сіверського Дінця, до своїх».

Якгірко було їм, воїнам, потай пробиратися по рідній землі, переховуватися, але іншого не лишалося. На п'яту ніч дісталися ріки. Свої були десь поруч, за Дінцем, але в останню хвилину комбата схопили гітлерівці. Та йому посміхнулася доля – вдалося втекти. Скільки потім було в нього таких складних ситуацій!

Тільки в 1943 р. він зміг перейти лінію фронту. Однак радість виявилася передчасною: «Мене від­разу ж направили на спецперевірку: чи не шпигун? Із Калача наш табір перевели у звільнений Харків. Тут дізнався, що все гаразд, перевірку пройшов успішно. Та знову вийшла осічка. На засіданні комісії поставили питання: «Чому вийшов без людей і озброєння?». Не витримавши, відповів: «Тимошенко і Хрущов сотні тисяч не змогли вивести, а що міг зробити я?». За таку «нетактовну» відповідь мене направили в штрафний батальйон».

Після «спокутування провини» кров'ю В.Ф. Ропотова поновили, нарешті, в офіцерському званні. До самої перемоги воював у стрілецьких частинах, був кілька разів поранений. Його груди прикрасили два бойових ордени Червоного прапора, численні медалі.

Ще одне письмове свідчення про боротьбу оточених з ворогом спогади командира мінометної батареї 270-ї стрілецької дивізії Б.В. Горянського. В травні 1942 р. йому теж довелося відступати від Барвінкового, брати участь у сутичках з гітлерівцями. Батарея залишилася без мін; зв'язок зі штабом перервався. Сили бійців танули. На п'яту добу надійшов наказ: уночі атакувати гітлерівців без єдиного пострілу, розчистити собі дорогу багнетом, ножем, лопаткою.

Готувалися до нічного прориву грунтовно. Передовий загін розбили на групи, домовилися про зв'язок між нападаючими. Всього зібрали близько З тис. чоловік. Опівночі, дотримуючись суворого маскування, бійці рушили в бік ворога. Його секрети знищили, але приховати пересування такої маси людей не вдалося.

«Гітлерівці зустріли нас сильним вогнем, пише Б.В. Горянський. Великокаліберні кулемети били по заздалегідь пристріляних орієнтирах. Трасуючі кулі проходили на висоті 4050 см від землі. Команда: «Вперед!». Падають убиті й поранені, падають мовчки, зціпивши зуби. Зупинити атакуючих вже неможливо вони здолали страх смерті».

Важким і небезпечним був шлях з оточення. І ось бійців, які потрапили в кільце, але не скорилися, від рятівного берега Сіверського Дінця відокремлює остання перешкода глибокий яр. Навальний ривок і вони в річці. Допомагаючи пораненим, рятуючи тих, хто потопав, попливли в холодній воді. А ось і він, довгоочікуваний лівий берег!

На Барвінківському виступі було кілька центрів зосередження оточених радянських частин. Найбільший з них перебував у трикутнику, обмеженому населеними пунктами КрутояркаЛозовенькиКартамиш. Після 22 травня сюди почали підходити з'єднання 6-ї армії, оперативної групи генерала Л.В. Бобкіна, артилерійські та інші частини. 25 травня до них приєдналася 5-а гвардійська танкова бригада під командуванням генерала М.П. Михайлова, яка зберегла свою боєздатність. Вся ця маса людей (за деякими відомостями, тут зібралося понад 180 тис. чоловік) розташовувалася по ярах і узгір'ях.

«24 травня надійшов наказ про негайний відступ. Ніхто не знав у чому річ, але наказ виконали. Коли наблизилися до Лозовеньок і побачили скупчення різних частин, то зрозуміли, що оточені. Нас весь час бомбардували, обстрілювали з усіх боків. Важко навіть було зробити перебіжку, знайти сховище. Протягом усього дня перебували в справжньому пеклі. Часом виникала паніка, чулися голоси: «Нас зрадили, треба рятуватися!». Передавалися суперечливі команди: один генерал наказував усе спалити, висадити в повітря, а інший погрожував розстрілом тим, хто це зробить», згадує події тих днів колишній командир взводу зв'язку 975-го полку М.І. Ушаков.

Увечері нальоти авіації та артобстріл припинились, але в різних місцях посилився гуркіт моторів німецьких танків. Ворог, очевидно, щось задумав. Уночі відбулася нарада старшого командного складу. Обговорювалось одне питання: де краще прориватися. Вирішили робити це в напрямі с. Чепіль, де був захоплений невеликий плацдарм. Негайно надіслані зв'язкові розшукували командирів частин, повідомляли про порядок і маршрут пересування.

Рівно о п'ятій ранку довга колона рушила. Попереду йшли танки. Солдати готувалися до атаки, але через 56 км авангард забуксував, а далі зупинився зовсім. Противник одержав підкріплення й зумів ліквідувати прорив. Багато бійців загинуло. Дехто повернув назад.

Перепочинку ні для кого не було. В небі з'явилися німецькі ескадрильї, на оточених посипався град бомб.

Протягом дня готувалися до нового прориву. Розбилися на дві колони, які повинні були рушити з настанням темряви. Бійці перевіряли свою зброю, збирали, де тільки можна, патрони та гранати. Штабні працівники знищували секретні документи; прапороносці ховали бойові знамена під гімнастерки; сапери підривали військове спорядження, що стало непотрібним.

Час тягнувся нестерпно довго. Нарешті передали умовний сигнал і багатотисячна маса рушила у темряву. То була рішуча і відчайдушна спроба. Німці посилили кулеметний та мінометний вогонь, освітлювали місцевість ракетами. Відстрілюватися було практично нічим. Бійці піднімали поранених несли з собою. Ударні групи після сміливого кидка знищили ворожих кулеметників, змели в рукопашній. Сутичці заслін гітлерівців, які не сподівалися на такий рішучий натиск..

Поблизу Чепеля прорив був вдалим. Спільними ударами з фронту й ворожого тилу пощастило пробити смугу завширшки кілька сот метрів. Німці не переставали її прострілювати и бомбардувати, часто атакували. Однак наші воїни вистояли.

Того дня, 28 травня, з подвійного кільця пробилися 22 тис. червоноармійців. Прорив очолили член Військової ради фронту дивізійний комісар К.Я. Гуров і начальник штабу 6-ї армії генерал-майор О.Г.Батюня. Важко передати словами радість людей, що врятувалися від загибелі.

Неабиякі труднощі довелося перебороти воїнам 349-ї стрілецької дивізії. Створена у вересні 1941 р. в Астраханській області, вона воювала під Слов'янськом, визволяла Барвінкове, Лозову. Відзначилася дивізія в перші дні травневого наступу, але пізніше, як і інші частини, змушена була відступати. Поріділі стрілецькі полки були оточені поблизу сіл Копанки та Мала Комишуваха Ізюмського району, артилерійський полк – в урочищі Жовтуновське.

Увечері жорстокий бій вщух. Живими залишилося не більше ста артилеристів. Снаряди скінчилися. Вирішили вивести з ладу гармати, тяжкопоранених покласти на автомашини й уночі пробиватися на схід. Сейф зі штабними паперами закопали. І тут трапилася несподіванка, про яку на зустрічі ветеранів дивізії в м. Ізюмі розповів колишній старшина комендантської роти І.І. Єрескін: «Ураганний вогонь гітлерівців раптом припинився. «Мабуть, щось задумали, готуються до наступу», гомоніли між собою бійці. Ще раз перелічили патрони, пляшки з запалювальною сумішшю. В сутінках, серед дерев, несподівано з'явилося біле полотнище, його тримав у руках дебелий німець. «Парламентер! здогадалися червоноармійці. Мабуть, пропонуватиме нам райське життя в полоні». Вони не помилилися це справді був парламентер. Запанувала тиша. Першим пристойною російською мовою заговорив німець: «Становище ваше безнадійне. Завтра вранці з вами буде покінчено». Він хотів додати ще щось, але командир перервав його словами: «Повертайтеся назад і передайте, що наша доля завтра вирішиться в бою».

На подив, парламентер спокійно відповів: «Нікуди я не піду. Рот фронт! його правиця піднялася у привітанні. Я хочу вам допомогти. Річ у тім, що танки стоять без пального та снарядів. Їх підвезуть тільки вранці. У вас єдиний шанс на порятунок: негайно йти».

«Чи не провокація?» завагався комдив. Після деяких роздумів вирішили ризикнути. Бойову техніку було знищено, поранених поклали на носилки. Колона тихо рушила до ріки. В одному місці відбувся швидкоплинний бій: німці виставили охорону, але її розгромили.

Парламентер пішов разом з червоноармійцями

Того року розлив Сіверського Дінця був пізнім і широким, вода довго лишалася холодною. Переправлятися було складно й небезпечно. Однак ще протягом багатьох днів окремі бійці та групи воїнів, долаючи перешкоди, виходили на лівий берег Як не дивно, тут не будували жодних укріплень зрідка зустрічалися дозори та пости. Ворог був недалеко, і така безтурботність радянського командування дивувала.

Зате система підозрілості й недовіри просто вражала. Всі, хто виходив з оточення, підлягали суворій перевірці. Командирів відокремлювали та довго допитували. Основні питання: «Чому тут, де твої солдати? Чим можеш довести, що не засланий спеціально ворогом?». Особливо «відзначився» молодший лейтенант держбезпеки, який розташував свою резиденцію в будинку лісника поблизу с. Лисогірка. Під його суворим поглядом виструнчувалися навіть капітани та майори: а раптом щось не сподобається у відповідях, спробуй довести, що не винен.

Кількість воїнів, які з'явилися тоді на збірні пункти, невідома. Є лише окремі свідчення. Так, із складу 150, 270 і 349-ї стрілецьких дивізій пробилися до своїх відповідно 450, 370 і 425 бійців та командирів. Більшість же оточених загинула або потрапила до рук ворога.

Ввечері 29 травня бої на правому березі Сіверського Дінця закінчилися. Збереглися лише невеликі осередки опору, та й ті незабаром перестали існувати.

Поразка військ Південно-Західного та Південного фронтів була катастрофічною. Не випадково тільки через півстоліття було оприлюднено число жертв харківської трагедії. Офіційно з 12 по 29 травня 1942 р. безповоротні та санітарні втрати (вбиті в бою, померлі від ран, поранені та контужені, яких було евакуйовано з району бойових дій та які пропали безвісти) склали 277190 бійців і командирів. Таким чином, щодня в Харківській операції втрачалося до 15400 воїнів, або майже дві дивізії6. Це один з найвищих показників щоденних втрат за весь період Великої Вітчизняної війни.

Але, грунтуючись на багатьох даних, ці цифри слід оцінювати як надто занижені. Адже відомо, що тільки в полон під Харковом потрапило 229 тис. радянських солдатів і командирів. Отже, загальні втрати склали не менш як 320 тис, чоловік. Відчутними були й матеріальні збитки наших військ: 5060 гармат і мінометів, 775 танків.

Серед загиблих – видатні воєначальники, вищі та старші командири. Вони билися з ворогом пліч-о-пліч із солдатами й розділили їхню трагічну долю. Командуючий 6-ю армією генерал-лейтенант О.М. Городнянський загинув у багнетному бою. Віддаючи шану його мужності, німці привезли тіло командарма на захопленому танку в село Орлиноорське й поховали з військовими почестями. Після війни О.М. Городнянського перепоховано на центральному кладовищі Харкова.

Оточений фашистами поблизу Малої Комишувахи командуючий 57-ю армією генерал-лейтенант К.П. Подлас, не бажаючи здатися ворогові, застрелився. Неподалік від Лозовеньок помер від тяжких ран командуючий армійським оперативним угрупованням генерал-майор Л.В. Бобкін. Тут же загинув і його син Ігор, до того студент Новочеркаського політехнічного інституту, який добровільно пішов на фронт. В Тигровій балці поблизу Барвінкового від вибуху ворожого снаряда вбито командира уславленої 270-ї стрілецької дивізії З.Ю. Кутліна. На Майдановій горі поблизу села Челіль загинув смертю хоробрих командир окремого 79-го прикордонного полку військ НКВС полковник СІ. Грахов.

Але самими лише людськими та матеріальними втратами травнева трагедія під Харковом не скінчилася. Ворог захопив важливий оперативний плацдарм, завойований дорогою ціною у важких зимових умовах. Звільнення Харківського промислового району відсунулося на багато місяців.

Співвідношення сил на південному краї радянсько-німецького фронту різко змінилося на користь противника. Сталося це саме там, де він планував свій новий, рішучий наступ. Це забезпечило німцям прорив у напрямі Сталінграда та Кавказу. Над Радянським Союзом знову нависла смертельна небезпека.

…Розглядаємо фотографії, що закарбували події тих далеких і тривожних днів. Це побіжні, випадкові знімки, зроблені гітлерівцями. Пошукова група Харківської обласної наукової редакції «Книги Пам'яті України» знайшла їх у фондах підмосковного архіву в Красногорську.

На одному знімку – потрощений станковий кулемет, біля нього загибла обслуга. Невідомі бійці, безіменні герої. Ми вже ніколи не дізнаємось їхніх прізвищ. Знаємо єдине вони: не відступили, боролися до останнього подиху. Честь і слава їм мужнім солдатам і патріотам.

Вразило ще одне фото. Групу полонених ведуть на розстріл. Всі вони тримаються разом, двоє несуть пораненого товариша. В руках високого червоноармійця великий хрест із свіжої деревини. Німці примусили зробити його заздалегідь. Ділянка оточена автоматниками. За кілька хвилин свинцевий шквал скосить тих, хто йде, а в степу з'явиться ще один хрест символ печалі та вічності.

Ось третій знімок, який теж привертає увагу. Під нещадним літнім сонцем за колючим дротом захоплені в полон бійці. На них військовий одяг, гімнастерки побіліли від солоного поту. Дехто лежить на голій землі, втративши сили у тяжких боях. Решта сидить, похиливши голови у гірких роздумах.

Доля (чи тільки вона?!) зрадила їх. Ще кілька днів тому вони були в бойовому строю. І раптом вони в руках ненависного ворога, позбавлені всього. Полонені тоді ще не знали, що ганебна поразка радянських військ під Харковом це не тільки їхнє особисте нещастя, а й трагедія всієї країни, великомасштабна й далекосяжна.

Як же це могло статися? Чому три армії, в тому числі 6-а, найсильніша та найбоєздатніша в складі військ Південно-Західного фронту, зазнали такого нищівного розгрому? Чому вже на шостий день оточення припинило існування велике угруповання військ Червоної армії? Що це збіг випадковостей чи провина конкретних осіб? Як пояснює провал своїх райдужних планів командування Південно-Західного напряму?

Після 20 травня 1942 р. (точна дата невідома) С.К. Тимошенко, М.С. Хрущов і І.Х. Баграмян надіслали Верховному Головнокомандуючому доповідь про підсумки травневої наступальної операції під Харковом, у якій вказано основні причини поразки. Зупинимося на перших трьох.

У доповіді стверджується, що «добре задуманий і організований наступ на Харків виявився не досить убезпеченим від ударів противника на Барвінківському напрямі». Виходить, усе наче продумали, зважили, підготували, але... забули про фланги, про можливий удар противника на небезпечному напрямі. Пояснення, м'яко кажучи, нелогічне.

«Було очевидно» що без повороту основної маси танкових з'єднань 6-ї армії на схід не можна уникнути назріваючої катастрофи. Своєчасно не було вжито заходів для негайного повороту 21 і 23-го танкових корпусів на схід назустріч танковим з'єднанням противника», – спокійно, ніби сторонні спостерігачі, продовжують у своїй доповіді керівники Південно-Західного напряму. Але ж вони й зобов'язані були своєчасно, враховуючи реальну обстановку, повернути танкові корпуси в потрібний бік, організувати відсіч ворогові. А саме цього не було зроблено.

І, нарешті, третя причина поразки: «Командування армій та частина командирів корпусів і дивізій зі своїми штабами виявилися неспроможнимикерувати військами в складних умовах бою»7 . Як же це так? Адже багато хто з командного складу армій і корпусів прославився в боях, отримав заслужені нагороди, і раптом їх усіх огульно представили як нетямущих військових діячів. Такі звинувачення навряд чи можуть бути об’єктивними й обґрунтованими. Отже, командування Південно-Західного напряму звинувачувало всіх, окрім себе. Які ж справжні причини травневої поразки радянських військ під Харковом?

Аналізуючи невдачі Харківської операції, неважко зрозуміти, писав після війни Г.К. Жуков, що основною причиною поразки військ Південно-Західного напряму є недооцінка серйозної небезпеки, яку містив у собі цей стратегічний вузол, де не були зосереджені необхідні резерви Ставки.

Велика частка провини в цьому лягає на Й. Сталіна, який наказав керівникам Генерального штабу не втручатися в дії С.К. Тимошенка при розробці та проведенні наступальної операції. Адже вони були «спроможні організувати хоча б відволікаючі удари на суміжних напрямах, своєчасно надати Південно-Західному фронту резерви та засоби, що були в розпорядженні радянського командування», стверджує в своїх мемуарах О.М. Василевський8.

Так, могли допомогти Південно-Західному фронтові, але не зробили цього. У Генштабі добре розуміли, що на той час не було можливості та ресурсів для такої складної форми ведення воєнних дій, як поєднання стратегічної оборони з крупно-масштабним наступом. Але, якщо вів все ж таки розпочався, не можна було лишатися осторонь. На жаль, ніхто з керівників Генштабу не зупинив своєчасно С.К. Тимошенка, не протестував проти грубого тиску Й. Сталіна, не намагався навіть то ді, коли визначилася криза, виправити становище. Внаслідок цього жоден з радянських фронтів не підтримав наступ Південно-Західного. А в цей час німецьке командування спокійно знімало свої частини з орловської, курської та донбаської ділянок і перекидало під Харків.

Між іншим, про задуми Гітлера здійснити в травні 1942 р. велику військову операцію з далекосяжними планами в Ставці ВГК і Генштабі знали дооре. Донесення про це дійшло від «Червоної капели» ефективної розвідницької організації в окупованій Європі. Передав його з Брюсселя знаменитий розвідник Леопольд Треппер. Центр отримав донесення 11 листопада 1941 р. Наведемо текст надсекретної інформації повністю: «Кент – Директору. Джерело: Коро. Виконання плану 111, що має на меті Кавказ, спочатку призначеного на листопад, переноситься на весну 1942 р. Перекидання частин має закінчитися до 1 травня. Матеріально-технічне забезпечення операції розпочнеться з 1 лютого. Смуга розгортання для наступу на Кавказ: Лозова – Балаклея– Чугуїв – Бєлгород – Охтирка – Красноград. Штаб-квартира в Харкові. Подробиці пізніше» 9.

До центру надійшли и обіцяні уточнення. Однак «великий і мудрий вождь» знову не повірив одному з найкращих розвідників. Важлива таємниця третього рейху, розкрита ціною великих зусиль і отримана з надійних джерел, виявилася непотрібною.

Ще одна правда, що могла б змінити хід воєнних дій під Харковом, врятувати тисячі життів радянських солдатів, була розтоптана та вбита. Сталінська система, заснована на жорстокості й підозрілості, і тут зіграла свою зловісну роль. Трагічною була і доля самого Леопольда Треппера. Незадовго до Перемоги його посадили до окремої камери на Луб'янці в Москві. Звідти він вийшов аж через чотирнадцять років, наприкінці холодної війни.

На результати бойових дій радянських військ у травні 1942 р. вплинув і брак досвідчених командирів середньої ланки. Жодна армія світу не втратила у війнах стільки своїх воєначальників і офіцерів, скільки Червона армія в мирний час – у період сталінських репресій. Саме тому на початку 1942 р. було ще багато командирів полків, батальйонів і рот, які скінчили лише короткочасні курси, були недостатньо підготовлені.

Вказані причини провалу Харківської операції мають глобальний характер. Вони відіграли головну роль. Розглянемо інші, більш конкретні, причини.

Неабияке значення мала надмірна впевненість керівників Південно-Західного напряму та фронту в своїх силах, що межувала з самовпевненістю. Тон задавав Головком С.К. Тимошенко. Його кредо було безапеляційним: наступати, тільки наступати! Начальник штабу напряму І.Х. Баграмян цю ідею обґрунтовував і розвивав у доповідях, таблицях і схемах.

Надто наполегливо діяв М.С. Хрущов. Коли на одному з засідань Військової ради Південно-Західного напряму в березні 1942 р., присвяченому обговоренню планів літньої кампанії, дехто з командирів цілком обґрунтовано висловив свої сумніви щодо готовності з'єднань до великого наступу, він заявив, що сам Верховний Головнокомандуючий поставив перед військами фронту це завдання, що вже одне це гарантує успіх.

«Дух оптимізму, що, на жаль, виявився невиправданим, витав на командному пункті фронту, – ділиться своїми спогадами Маршал Радянського Союзу К.С. Москаленко. – Як це не дивно, Військова рада фронту вже не вважала противника небезпечним. Моє повідомлення про заходи командування противника в смузі майбутнього наступу 38-ї армії не привернуло уваги. Навпаки, мене наполегливо переконували, що ворог безсилий і що ми маємо все необхідне для його розгрому» 10. Самовпевненість керівників напряму та фронту виявилася в наполегливості, з якою вони доводили в Ставці ВГК, що вже час наступати, причому планували відразу досягти середньої течії Дніпра – рубежу, до якого радянські війська дісталися лише за півтора року, пройшовши через полум'я Сталінградської та Курської битв; у нехтуванні суворими воєнними законами передислокації військ, що призвело до серйозних помилок і втрати раптовості наступу, до розкриття таємниці задуму операції.

Надто оптимістичний погляд на співвідношення сил, фронтову обстановку завадив С.К. Тимошенку та його штабові своєчасно й правильно оцінити масштаб небезпеки, що нависла над усім Барвінківським виступом, коли танкова армада Клей ста – 360 танків і танкова група 6-ї армії Паулюса рушили на з'єднання. А в цей час наші армії та дивізії, виконуючи накази Головкома, продовжували просуватися до Харкова й Краснограда, самі «вповзали в мішок», підготовлений ворогом.

На чому ж ґрунтувалася така самовпевненість, така недооцінка сил противника, таке молодецтво часів громадянської війни – мовляв наскочимо й рубонемо? Можливо, на точних розрахунках, реальних планах? Аж ніяк.

Сама конфігурація лінії фронту на південному фасі Барвінківського виступу, доповідь Військової ради 9-ї армії про зосередження проти неї великого німецького угруповання повинні були насторожити командування напряму та фронту. Однак можливості ймовірного тут контрудару ворога Головком і його штаб не уявляли. Не випадково вони й прогледіли перегрупування армійської групи Клейста на фронті завширшки 110 км, появу в ній до 17 травня нових п'яти піхотних і однієї танкової дивізії ворога.

Ще один прорахунок. У штабі фронту вважали, що ворог здатний тільки на шостий день перекинути під Харків ще 5–6 дивізій, а свіжі німецькі частини опинилися на передовій уже в перший день бойовища. Всього за період операції гітлерівське командування підтягло з резерву й увело в дію під Харковом 12 піхотних і одну танкову дивізії. Про появу багатьох з них командування напряму дізналося тільки безпосередньо на полі бою.

Цікавий епізод описує генерал Н.К. Попель, викликаний на початку червня у Валуйки до штабу фронту. Там він зустрівся з М.С. Хрущовим, який сидів сам у маленькій кімнатці, змарнілий і похмурий. Від нього генерал і дізнався про невдачу, що спіткала наші війська на Барвінківському виступі. Запам'яталися йому слова М.С. Хрущова: «Так, треба відходити за Донець. Не трапилось би, як у Барвінковому... Людей збережемо, буде чим повернути територію. У нього, – Хрущов кивнув на деренчливі шибки (десь неподалік бомбардували німці), – тут надто багато сил, надто...» 11.

На превеликий жаль, дуже пізно прийшло прозріння до одного з тих, хто нещодавно запевняв Ставку ВГК, що все буде гаразд, на совісті якого тисячі загиблих.

Минуло 14 років, і М.С. Хрущов, уже перший секретар ЦК КПРС, вирішив обілити себе, повністю переклавши провину за розгром військ під Харковом на інших. На закритому засіданні XX з'їзду партії у своїй доповіді про культ особи Сталіна і його негативні наслідки 25 лютого 1956 р. він заявив, що нібито командування Південно-Західного напряму прийняло правильне рішення про припинення операції, а основним винуватцем трагедії був Й. Сталін. Незважаючи, мовляв, на наполегливі повідомлення з фронту, він навіть відмовився підійти до телефону, наказав залишити все, як було, тобто продовжувати наступ, результатом чого була загибель багатьох тисяч радянських солдатів. Одне слово, ті, хто були ініціаторами та безпосередніми керівниками військової операції, що ганебно провалилася, воліли залишитися осторонь.

Дивує також нерішучість командування Південно-Західного напряму, сповільненість, з якою віддавались деякі важливі накази. Перші ешелони ударних угруповань, прорвавши оборону противника, просувалися вперед, втрачали все більше людей і техніки. Сила їхнього тиску слабшала, а в цей час більшість інших ешелонів і пересувні групи, які повинні були за планом розвивати початковий успіх, стояли без діла, очікуючи свого часу в прифронтовій смузі.

І найгрубіша помилка, що надто вплинула на результат Харківської наступальної операції, – запізнення з введенням у бій двох танкових корпусів на південь від Харкова. П'ять днів більш як 260 танків не були задіяні в той час, коли ворог маневрував, підкидав підкріплення, створював оборонні рубежі.

Виняток становлять 6-й гвардійський кавалерійський корпус і 7-а танкова бригада. Генерал Л.В. Бобкін ввів їх у прорив у перший же день бою. Кіннотники, підтримані танками, погнали гітлерівців до Краснограда. Про сміливий рейд під командуванням генерала О.А. Носкова повідомило Радянське Інформбюро.

Цей приклад ще раз підтверджує: якщо наступ розпочався, слід використовувати для його підсилення всі можливості засоби та резерви, а не очікувати, як це зробили в штабі фронту, сподіваючись на більш сприятливу обстановку. Зволікання в таких випадках – вірна смерть.

Своєю директивою від 6 квітня 1942 р. Головком напряму визначив Південному фронтові тільки пасивне завдання – надійно закріпитися Однак навіть для цього сил і засобів у 9 і 57-і армій не вистачило. Причому оборону тут створили глибиною лише 3–4 км – в кілька разів менше того, що вимагала Ставка ВПС. До того ж, в інженерному відношенні вона виявилася недосконалою. Оскільки про відступ ніхто не думав, то проміжні рубежі не обладнувались.

Ось чому радянським воїнам під час ударів ворога часто доводилося займати оборону на випадкових невигідних позиціях. Окрім того, надійного й достатньо продубльованого зв'язку штабів і з'єднань не було. Командування не вжило жодних заходів для забезпечення оточених найнеобхіднішим: снарядами, мінами, патронами, медикаментами, продовольством.

Події в травні 1942 р. під Харковом показали, що командування Південно-Західного напряму не вміло ні наступати, ні відступати. Тому воно й зазнало поразки.

Мимоволі виникає запитання: чому за цю катастрофу ніхто не був покараний? Очевидно тому, що винуватцями були головним чином Ставка ВГК і Генеральний штаб, а вони себе покарати не могли. Неабияку роль відіграв також тодішній авторитет Маршала Радянського Союзу С.К. Тимошенка та члена Політбюро ЦК ВКП(б) М.С. Хрущова. Відомо, як Й. Сталін карав інших за неточності в донесеннях з фронту, за перекручення цифр і фактів. Тут же все було навпаки. Уже в липні 1942 р., через місяць після харківської трагедії, С.К. Тимошенка було призначено командуючим Сталінградським фронтом, де тоді фактично вирішувалася доля СРСР. А вже в мирний час, коли країною керував Л.І. Брежнєв, невідомо за які заслуги С.К. Тимошенко було удостоєно другої Золотої Зірки Героя.

Харківська наступальна операція стала для радянського командування суворою й гіркою наукою. На жаль, за цю науку Україна, весь Радянський Союз заплатили надто дорого. Але й ворожі війська зазнали тоді відчутних втрат. У перший тиждень радянського наступу гітлерівці в багатьох місцях вимушені були відступати, на решті ділянок фронту – вперто захищатися. Після війни німецькі генерали визнавали, що перевага дісталася їм з великими труднощами, лише внаслідок серйозних зусиль.

Полковник Вільгельм Адам, який служив у штабі Паулюса, про жорстокі бої під Харковом у травні 1942 р. пише детально й досить об'єктивно. Він констатує, що для гітлерівських військ тут склалося загрозливе становище. Радянські танки підійшли на відстань 20 кілометрів, а втрати тільки 6-ї німецької армії становили близько 20 тис. солдатів і офіцерів12.

І ще один важливий момент: своїми рішучими ударами під час наступу й самовідданою боротьбою в німецькому «кільці» наші воїни збивали пиху з гітлерівських молодчиків – зухвалих, упевнених у перемозі своєї зброї й у тому що вони – підкорювачі світу, надлюди. Не випадково навесні 1942 р. на фронті під Харковом з'явилося чимало так званих «дрюккебергерів» – німецьких солдатів, які всіляко симулювали, намагалися опинитись якомога далі від передової. Про це яскраво свідчить, зокрема, захоплений радянськими бійцями наказ одного гітлерівського генерала. Оцінюючи загальний настрій у військах, він констатує, що є чимало випадків коли в тилових населених пунктах перебувають солдати інших бойових частин. Вони затримуються тут під різними приводами, аби тільки уникнути участі у боях.

Ейфорія перших перемог минула назавжди. Німці почали усвідомлювати, в яку згубну авантюру втягнув їх фюрер. Характерний з цього приводу не відправлений додому лист рядового 68-ї піхотної дивізії Ерхарда Бернера, вбитого 27 травня на Барвінківському виступі. Він писав: «Ми знову перейшли в наступ, але нам доводиться важко. Нас заспокоюють, що, мовляв, жертви потрібні заради того, щоб зберегти Німеччину. Не знаю як іншим, але мені ці жертви не потрібні. Прокляття Гітлерові, який вигадав цю бісову війну».

Боротьба повсюдно була напруженою, кривавою. Побувайте на колишньому Барвінківському виступі. Скрізь – обеліски, пам'ятники, братські могили. У них вічним сном сплять десятки тисяч радянських воїнів.

А скільки ще по ярах та балках, на перехрестях доріг, у лісах лежить останків тих воїнів, які й досі вважаються пропалими. Всі вони – жертви кривавої воєнної драми, яка розігралася тут у травні далекого сорок другого. І водночас – герої. Їм не судилося перемогти в цій битві, але вони перемололи відбірні полки вермахту, відволікли на себе й затримали три потужні армії ворога.

___________________________________________________________

1. «Совершенно секретно! Только для командования!» Стратегия фашистской Германии в войне против СССР: Документы и материалы М.: Наука, 1967. С.381.

2. Родимцев А. Гвардейцы стояли насмерть. М.: ДОСААФ, 1973. С. 10.

3. Василевский А. Дело всей жизни. 2-е узд., доп. М.: Изд-во полит. лит., 1975. С.2ІЗ, 214.

4. Жуков Г. Воспоминания и размышления. – М.: АПН., 1970. – С. 387.

5. Слюсаренко З. В бой идут танкисты. Книга: Это было со мной. – К.: Политиздат Украины, 1986. – С. 217.

6. Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных конфликтах. – М.:Воениздат, 1993. – С. 225.

7. Военно-исторический журнал. – 1990. – № 2. – С.42.

8. Василевський А. Дело всей жизни. – 2-е изд., доп. – М.: Изд-во полит лит. 1975. – С. 215.

9. Игнатов А. Красная капелла. // Литературная газета. – 1989. – 10 мая.

10. Москаленко К. На Юго-Западном направлении 1941 – 1943: В 2-х т. – 2-е изд., перераб. – М.: Наука, Т.1. – С. 184.

11. Попель Н. В тяжкую пору. – М.: Воениздат, 1959. – С. 325.

12. Див. Вестфаль З., Крейпе В. и др.. Роковіе решения: Пер. с нем. – М.: Изд-во иностр. Лит., 1958. – С. 116, 117; Адам В., Трудніе решения: пер. с нем. – М. 1967. – С. 40.